Пантелеймон Олександрович Куліш - Магомет і Хадіза, Пантелеймон Олександрович Куліш

всіх нас наложили,

І повеліли нам щоб ми кривавим боєм

І ядом підступу людей душили,

А їм, із віку в вік, сліпуючи служили.

XXII.

Загледівши твою священную вершину,

З верблюда зсів слуга Хадізи дивний,

Розкинув подрану в Каабі жупанину.

І сотворив намаз, обряд старинний.

Крижем простершися, облобизав ту землю,

Що вождь Ізраїльский топтав ногами,

Як пищу з небеси випрошував даремно

І воду з каменя точив річками.

І напував народ з верблюдами й биками

XXIII.

Був ранок, і земля ще тілько нагрівалась.

Під подихом ночної прохолоди.

Крізь прозирний туман, гора Синай здавалась

Ковчегом золотим, вінцем природи, —

Ковчегом тим святим, що двоє херувимів,

Таінственними крільми осіняли,

І безтілесного Владику серафимів

У сяєві своїм ізображали

Перед тілесними Ізраїля очами.

XXIV.

«Якою був еси ти силою натхненний,

Пророче Божий, духу яснозрячий?

Промовив Магомет в душі своїй смиренній,

В душі на правду і любов гарячій:

Чого жезлу твому і камінь покорявся,

І небо слухало твого глаголу?

Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?

Як серед блискавиць зійшов на гору,

І удостоївся із Вічним розговору»?

XXV.

Стояли всі кругом і дивом дивувались

Тому намазові серед дороги,

Поклонам тим земним, що з ними виривались

Слова якісь душевної тривоги…

«Ось слухай, Магомет, сказав отаман сивий:

Ми бачимо, що ти, через ту сварку

З жерцями в капищі, зробивсь мов юродивий,

А був ти хлопець дуже добрий змалку,

І бачити тебе таким химерним жалко.

XXVI.

«Та ще ж Хадіза нам, кохана наша пані,

Наказ дала — тебе, як око в лобі,

В дорозі берегти. Святе ії бажання:

Бо так тебе терзали там жорстоко

(Оці самі слова мені вложила в ухо).

Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,

Коли б не визівнув еси між злюк і духа…

І відойти до дому не хотіла,

А все тобі у слід, мов синові, гляділа

XXVII.

«Ще вельми молода, сестра тобі літами,

Та не було дітей в її старого,

То й ми, отамани, їй здаємось синами.

Пожалься Боже, віку молодого!

Казав мені факир, що хоче йти в черниці

І все добро на монастир оддати.

Такої другої й не знаю молодиці,

Вона не пані нам, а рідна мати:

То мусимо їй всяк служити і вгождати

XXVIII.

«Встань, Магомете: ось колодязь при дорозі,

Що людям не дає від спраги вмерти.

Хтось викопав у помислах о Бозі:

Надписано: Благотвори й по смерті.

Тут буде нам гаразд верблюди попасати

Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки

Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.

Тебе гнітуть якісь таємні думки…

Молись, то й закінчиш із совістю рахунки».

XXIX.

— «Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю,

Як перлами лилію обсипає,

Або на лебеді, як плещуться на морю:

Так дух мій перед Господом сияє».

І Магомет устав, і виріс перед ними.

Товариші його не впізнавали…

Якимись дивними, усім немов чужими.

Його і постать і обличчя стали.

Всі оступилися, ззирались і мовчали.

XXX.

«Господь мене крепить не хлібом, іншим брашном,

А напоїв водою благодаті:

Трапезуватиму під небесами смачно

На тій горі, мов у царскій палаті».

І пішки він пішов степом від каравана —

Ніхто не смів його впинять словами, —

І в мареві світивсь, мов серед океана

Сияє молодик над облаками.

Дивились йому в слід, розводючи руками.

XXXI.

«Хлоп’ята! обізвавсь акга, отаман сивий,

Візьміть ви по шматку павидла з медом,

Сідайте на свої бахмати довгогриві,

І їдьте назирцем за Магометом.

Луки і ратища заздалегідь готуйте:

Бо в тій горі непевно по байраках.

Мов на розбійника, на звіря там чатуйте…

Не знає Магомет із роду страха:

То ви глядіть, щоб як не згинув бідолаха».

XXXII.

Розлігся караван при степовій дорозі,

Навколішки попадали верблюди.

Мов у чумацькому укладистому возі,

Харчей у в’юках повно і посуди.

«Нехай в Едемі той мов пальма процвітає,

Хто викопав колодязь сей спасенний»!

Рече старий акга, і брашно розділяє:

Фініки, смокви, в маслі сир пряжений,

Павидло медове і кофій лікарственний.

XXXIII.

Коли ж курить-летить до них щось по пустині,

Мов страус той цібатий, довгоногий.

«Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини…

Коли б не надали печалі та тревоги»!

Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише;

Весь піною, мов корабель, окрився;

Боками, мов той міх у коваля, колише;

В пісок ногами по борідки врився.

Знеможений їздець на гриву похилився.

XXXIV.

Се від Хадізи лист, довженний, кручковатий…

По чорному червоним пописала.

Не кожен би й факир зумів його читати.

В тому листі так до акги казала:

«Благополучен будь у пищі і в напої,

Отамане акго, во вік щасливий,

І догоди мені в моїй вельможній волі,

Хадізі, госпожі твоїй правдивій.

Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі»!

XXXV.

До серця руку всі, як личить, прикладали,

Хилили голову к землі смиренно;

Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали,

Від повісти ж в очах робилось темно.

«На морі синьому вві сні я опинилась.

Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі

Одним одна звізда на небесах світилась.

Вітри вовками скиглили та вили,

І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.

XXXVI.

Нехай мене простить: бо він не знає страху.

Так снилось. Аж дивлюсь, його не стало…

Його нещасного, блідого бідолаху,

Морське чудовище вхопило й ростерзало.

Я гірко, плакала, і слізьми доповняла

Ревуче море, глибину бездонну.

У груди билась, на собі одежу рвала.

Розбуджено мене плачущу-сонну,

І я тоді свою судьбу благословляла.

XXXVII.

«І знов заснула я; знов сон мені приснився:

Сиділи ми удвох із ним над морем;

У море-дзеркало небесний склеп дивився

І дух, утомлений недавнім горем,

Відпочивав. Аж ось вода заколихалась,

І з під води чудовище страшенне

На берег лапами дереться. Я перелякалась,

А він: «Не бійсь нічого коло мене:

«Дивись, як лащиться це чудище мерзенне».

XXXVIII.

«І справді приповзло воно; мов пес ласкавий,

Хвостом виляло і заговорило:

«Ти — світ землі новий, новий архангел слави,

«Ти — віковічне правоти світило»…

Тут море заревло, земля заколихалась,

І все під небесами стрепенулось:

Морська вода з огнем в хаос перемішалась…

Я серцем як дитя мале вжахнулась,

І з криком і плачем