Поліна Креп - Випадкова наречена, Поліна Креп

– От і добре. Паспортні дані я впишу пізніше. Не буду вас більше відволікати, – товстун ховає останні аркуші, застібує портфель та поспішає до дверей.

– Ну от і все. Тепер жодної роботи, обіцяю, – хрипко сміється дядько. – Зараз я хочу сказати пару слів до Олі.

Підводжу дівчину ближче до ліжка. Відчуваю, як невпевнено вона тримається на ногах, садовлю її на стілець.

– Ти ж знаєш, який він, – киває на мене дядько. – Сильний та впертий! Він багато чого досяг. Але він ніколи не довіряє. Нікому. Це моя провина.

Віктор глибоко вдихає та відхиляється на подушки.

– В мене не було родини, і я її не створив. Відгородився від племінника роботою та грошима. Тепер вже нічого не зміниш…

Оля нахиляється – голос дядька слабшає з кожним словом.

– Та я хочу… аби мій племінник пізнав довіру, турботу і тепло справжньої сім’ї. Тому прошу тебе, будь терпляча до нього… Обіцяєш?

– Так, – ковтає сльози Оля та затуляє обличчя.

– Миколо, друже, – шепоче старий. – Дякую, що був поряд. Дякую за все, що ти зробив і що зробиш для мене у майбутньому.

Нік тисне зморшкувату руку, відходить. Тепер моя черга. Роблю крок вперед.

Дядько лежить нерухомо. Очі прикриті, на шкірі проступає жовтизна.

– Тео?

– Так, дядечко.

– Мій хлопчику, знаю, що це не було очевидно. Але я кохав тебе.

– Я знаю, - промовляю стиха. Що мені ще залишається казати у таку хвилину?

– Пробач мене. Тео. Пробач.

Відчуваю, як стискаються кулаки і лунає якийсь чужий, зовсім не схожий на мій голос:

– Я пробачаю тобі.

Він не чує. Продовжує на кожному рідкому видиху шепотіти:

– Пробач, пробач, про… бач…

 

Оля

Заплющую очі та ковтаю огидну гірку рідину. Мене все ж відвели нагору, до кімнати на другому поверсі та всадили на широку канапу.

– Ще ковточок, Вам відразу стане легше, – лагідно плескає мене по спині медсестра.

Покоївка у глухому платті простягає стакан води.

В неї чудова форма – суцільна сіра пляма. Таку ніхто не помічає. Хотіла б я перетворитися зараз на щось подібне. Але, на жаль, не вийде.

Бідолашний старенький додав мене до заповіту та помер. Його ошукала найближча рідна людина. І через це я застрягла в цьому божевільному палаці невідомо на скільки. І я не можу бути собою. Не знаю, що робити, що казати, і коли цей фарс закінчиться.

Але… Мабуть, заспокійливе починає працювати. Мої думки сповільнюються, і я бачу просте рішення.

Я не повинна нічого видушувати з себе. Нехай цей вигадливий брехун сам тут розбирається. А я йду додому!

Добре, що я не взяла його гроші. Моє сумління спокійне. А свою частину спадщини я обов’язково йому поверну.

Лишень трохи відпочину…

Які ж м’які тут канапи. Я ніби провалююсь у подушки, руки та ноги важчають. Але ж я мушу йти! Зараз, тільки ненадовго заплющу очі, зберуся з силами…

– Вона прокинеться за кілька годин, – каже здалеку жіночий голос. – Так плакала, бідолаха! Мабуть близька родичка?

– Та, це наречена спадкоємця.

Ніяка я не наречена – хочу заперечити голосам, але змучена свідомість покидає мене, і я поринаю в рятівну тишу.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно