Поліна Креп - Випадкова наречена, Поліна Креп

Глава 2

Теодор

Саджаю дівчину на лаву. Якась вона бліда. Наче ось-ось знепритомніє. Хоча це мене не бентежить. Наразі в будинку стільки медиків з барахлом, що годі й оперувати просто у вітальні.

Мене більше турбує язик цієї недорогої, судячи з одягу, робітниці інтимної сфери. І нащо лишень її пропустила охорона? Цікаво, скільки дівиця запросить за своє мовчання?

– То скільки ти хочеш?

– Не зрозуміла…

– Все, вистава скінчилася. Досить вдавати з себе вчительку початкових класів.

– Насправді…

– Скільки коштує півгодини твого часу?

Моя «наречена» блимає очима та мовчить. Набиває ціну? Ненавиджу ці кривляння! І взагалі ненавиджу, коли мені брешуть. Риюся по кишенях, дістаю двісті баксів:

– Вистачить?

Дівчина трясе головою. Ну от! Тепер буде шантажувати.

– Ви не розумієте, - щось дістає зі своєї облізлої сумочки. Простягає аркуш. – Я від агентства з найму персоналу. Ось моя анкета.

Проглядаю рядки: «Агентство «Господиня» рекомендує на посаду покоївки Савчук Ольгу Петрівну». Хм… їй двадцять два? Виглядає молодше. Дата народження, освіта, без шкідливих звичок, досвід, рекомендації… От тобі й маєш! Дійсно вчителька – нещодавно закінчила педагогічний.

– Я дуже розраховувала на цю роботу, але якщо так вийшло… Нещодавно моя близька людина потрапила у лікарню. Тому я Вас чудово розумію, зараз це недоречно. Дуже співчуваю Вашому родичу і Вам. А гроші я не візьму, – знімає обручку, встає. – Я піду вже, підкажіть, де вихід.

Однією худенькою рукою смикає донизу вульгарну сукню, а іншою простягає мені каблучку. Камінь в її тоненьких пальцях виглядає величезним.

Застигаю на мить, усвідомлюючи інформацію. Та мене перериває дзвінок. Зминаю гроші та аркуш анкети, дістаю мобільний.

На екрані фото Ніка. Микола Ігнатович Прохоренко. Старий друг, зам і права рука мого дядьки. Працює в компанії майже з часу її заснування, класний фахівець і відповідальна людина. Але як же він мене дістав! Роздає накази, наче я йому хлопчик на підхваті, а не без п’яти хвилин керівник величезної парфумерної компанії.

– Нік, я підійду пізніше…

– Він помирає. Кличе вас, – довгі гудки.

Стискаю телефон до хрускоту та повертаюся до горе-покоївки.

– Що трапилось? – в неї налякані очі. Дуже великі та блакитні.

– Олю, зможеш ще раз вдягнути обручку? На кілька хвилин… останніх, – вона блідне ще більше. – Будь ласка, – видушую з себе. Голос просідає.

– Ваш дядечко?

Киваю, відчуваючи у горлі важку брилу. Овва! Не очікував від себе таких сентиментів.

Дядечку все життя було на мене начхати.

Так, безперечно, він платив за все, коли мої батьки загинули. Спочатку він башляв за моїх няньок, потім за приватні школи, коледжі, університет. Але про те, що він для мене єдина рідна людина, дядько згадав лише під час хвороби. Та й лише тому, що забажав передати свою дорогоцінну компанію «родині». А я в цій компанії, до речі, працював як навіжений вже кілька років поспіль.

Я почав з найнижчої щаблини, був на кожному нашому об’єкті та знаю кожен етап виготовлення парфумів. Компанія випустила дві ланки ароматів, які я розробив особисто. Дуже успішних ароматів.

Та найбільшим моїм досегненням стали парфуми «Вогняний янгол». Вони вивели «Victory-Odor» на світовий ринок. Рецепт цього аромату досі намагаються повторити, викрасти чи викупити.

І що зробив мій дядечко, коли я досяг такого успіху? Сказав хоч одне добре слово? Запросив до кабінету і потис руку. Чи запропонував порибалити, як він робить це зі своїм замом кожного тижня? Ні!

Дядько додав мені роботи.

Одне добре – я справді люблю те, чим займаюся. І невдовзі я стану керманичем величезного бізнесу. Але це буде після смерті дядька.

Після смерті моєї єдиної рідної людини.

І, здається, цей час настав.

Я зовсім не готовий до цього, як виявилося…

– Ідем? – обручка знову блищить на тендітному пальчику, трохи завелика.

Медсестра шепоче нам перед дверима кімнати:

– Ми ввели сильне знеболююче та заспокійливе. Більше нічого не вдієш. Він буде при свідомості ще хвилин п’ять-десять.

Відчуваю, як Оля легенько стискає мою руку. Роблю глибокий вдих. Ось так, взявшись за руки, ми знову заходимо до кімнати.

Тепер тут тихо – медики вимкнули апарати та зняли всі трубки.

Дядько сидить на ліжку, обкладений з усіх боків подушками, наче на троні, та щось пише.

Нік підтримує його за плечі. Незнайомий огрядний чоловік хутенько складає папери до товстого портфелю.

– Все милуєтеся, голуби? – підморгує нам дядько. – Ще трошки, і я не буду вам заважати.

– …ще тут, будь ласка, Вікторе Сергійовичу, – перегортає аркуші клерк.

– Дядько, ти…

– Саме так! Як у тому анекдоті – змінюю заповіт в останню мить, – підсміюється.

– Знову думаєш лише про роботу, навіть тепер, – виривається в мене з гіркотою.

– Ні, Теодоре. Якраз зараз я думаю про родину. Про вашу родину. Я залишаю компанію вам – тобі та Олі, – дядько випускає ручку. – Більше не можу, допишіть.

Нотаріус повертається до нас.

– Дані нареченої?

– Нехай Теодор продиктує, – примружується зам. – Ти ж знаєш прізвище своєї коханої, чи не так? – вигинає брів.

Оля ледве чутно зітхає. Я стискаю її холодні пальці.

Не подобається мені інтонації Ніка. Він щось запідозрив? Не дивно – Оля взагалі не мій тип жінки. Та й увагу Прохоренка я розумію. До того, як згадати про племінника, дядько хотів відписати компанію саме на нього.

Але тут Ігнатович схибив.

– Звичайно, я знаю про свою наречену усе. Записуйте, Савчук Ольга Петрівна. Дата народження – третє березня двохтисячного року.

Зам зціплює зуби.

Три-три, нуль-нуль – дуже легко запам’ятати. Щоправда, не дуже легко буде потім переоформлювати купу документів, пояснювати все юристам. Але то нічого, впораюся. Винайму хороших адвокатів. Добре, що дівчина виявилася порядною. Просто перепише мені свою частину, та й по всьому. Не хочу зараз нервувати хвору людину, останні хвилини нехай порадіє. Він аж світиться від своєї «родинної» вигадки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍