Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Брюнет кладе слухавку і знову посміхається мені. Його напарник весь цей час навіть не поглянув в наш бік. Коли я прийшла, він сидів на стільці і щось гортав в своєму телефоні. На відміну від нього, хлопець, який допоміг мені, був привітливий і навіть сподобався мені.

— Я проведу Вас до пані Вернер. Ходімо, — він виходить з-за стійки і показує мені рукою в бік ліфту. — Прошу.

Посміхаюсь йому і йду до ліфта. Брюнет ще щось каже своєму напарнику, а потім, коли той киває, він наздоганяє мене і ми разом заходимо до ліфту.

— У Вас гарне ім'я, — каже мені хлопець, натискаючи кнопку із цифрою 3.

— Дякую, — сором'язливо посміхаюсь, дивлюсь на його бейджик і відвожу від хлопця погляд. — У Вас теж гарне ім'я, Крістофе.

— Але воно все ж не таке гарне, як Ваше, Амеліє. До речі, можеш звертатися до мене на «ти»? Можливо, нам скоро працювати разом і було б добре вже зараз подружитись. До того ж, я не такий старий, щоб до мене звертались на «Ви».

Сміюсь з його останнього речення і киваю йому. Крістоф хороший хлопець. Можливо, в нас дійсно вийде подружитись. Навіть якщо я не пройду співбесіду, то принаймні в мене буде новий і єдиний друг в цьому місті.

— Ти не місцева?

— Ні, я родом з України.

— З України? Хіба в тебе не американські ім'я та прізвище?

Ліфт подає сигнал, що ми прибули на потрібний нам поверх, тому Крістоф пропускає мене першою і виходить в слід за мною.

— Так, американські. Мій батько родом з Чикаго, а мама з України. Вони одружились і залишились на деякий час в Україні, оскільки у мого дідуся були проблеми зі здоров'ям. Але лікування затягнулось і вони все ж таки вирішили жити там. Щоправда, пізніше переїхали до столиці, після мого народження. Батько наполягав на американському імені, так як прізвище у них все ж таки американське і батьки дійшли згоди на імені Амелія.

— Цікава ти дівчина, Амелія з України, — посміхнувся хлопець, йдучи поруч зі мною.

— А ти звідки родом?

— Я із Франції. У нас тут майже всі з різних куточків світу. До речі, ти будеш першою українкою у цьому готелі.

— Якщо мені вдасться отримати роботу.

— Так, якщо вдасться. Але я впевнений, що в тебе все вийде, — він зупиняється біля дверей з надписом «Менеджер», тричі стукає і відкриває мені їх. — Удачі тобі, — промовляє хлопець пошепки.

— Щиро вдячна, Крістофе.

Дарую йому свою найщирішу посмішку і заходжу до кабінету. Дивно, але зовсім незнайомий мені француз швидко прогнав мій страх і я на деякий час навіть забула куди я йду.

Що ж, Амеліє, зараз вирішується твоя доля на найближчі декілька місяців.

— Сідайте, — звернулась до мене менеджер готелю.

Мені водночас і страшно, і цікаво.

Пані Вернер з вигляду мила жінка, але я гадаю, що це всього лише маска, за якою ховається сувора, неприємна людина, тому мені потрібно добряче напружитися аби отримати цю роботу.

Відсовую стілець і впевнено сідаю на нього, кладучи свої документи на стіл. Маленьку сумочку, в якій знаходиться мій телефон, гаманець, ключі та всілякі інші потрібні мені дрібнички, я кладу на стіл, поруч зі своїми документами. Думаю, пані Вернер не буде проти.

Жінка відклала свій ноутбук в бік, зосередивши всю свою увагу на мені, лякливій дівчинці. Побачивши мій страх, вона посміхнулась і легенько похитала головою.

— Не бійтесь, дівчино. Все в порядку. Давайте мені документи.

— Так, звичайно.

Даю їй в руку документи і нервово починаю чухати правою ногою ліву. Це досить дивна звичка, але я так роблю постійно, коли нервуюсь. Мої друзі завжди сміялись з цього, але згодом все ж таки звикли, хоча іноді всеодно жартували на рахунок цієї звички.

— Отже, ти з України?

— Так. Рік тому я закінчила навчання і планувала одразу ж знайти роботу, але повинна була повернутися додому.

— Що ж, ти була старанною студенткою, як я бачу, — всміхається менеджер. — Власник цього готелю дав мені чітке розпорядження: якщо в тебе все добре з документами, то я можу тебе прийняти на роботу, але папери ми підпишемо тільки після твого двохтижневого стажування. Тебе це влаштовує?

— Цілком, — з посмішкою відповідаю я.

— Володієш англійською мовою?

— Так. Вільно розмовляю.

— Пунктуальність, стресостійкість?

— Все в порядку.

— Проблеми зі здоров'ям є?

— Ні, пані.

— Гаразд. Документи я залишу в себе, тому що мені треба буде ще дещо переглянути і підготувати папери для твого стажування. Ти зможеш їх забрати через два дні.

— Зрозуміла.

— Ходімо зі мною. Я покажу тобі готель і розкажу подробиці твого стажування.

Пані Вернер підіймається зі шкіряного крісла на колесиках і йде в бік дверей. Я, беручи сумку, одразу ж йду за нею. Вона зачиняє двері і кладе до кишені ключ-карту, за допомогою якої всі співробітники готелю відчиняють будь-які двері.

— Всього в готелі сім поверхів, не враховуючи нульовий, де знаходяться хімчистка, підвал та парковка. На першому поверсі в холі стоїть рояль, де окрім піаністки час від часу грають ще й інші музиканти, знаходиться ресепшн та зона відпочинку: басейн, спа і сауна. Також, якщо зайти з чорного входу, то можна потрапити в роздягальню, якою користується виключно персонал готелю. На другому — приватний кінотеатр, ресторан та кухня. Третій, четвертий, п'ятий, шостий і сьомий поверхи — це все номери готелю. Їх всього 520. Також в нас є літня тераса на даху, де персонал готелю може відпочити на обідній перерві.

Весь цей час, що вона розповідала мені про готель, я не могла відвести очей від нього. Я роздивлялась детально кожен поверх, вивчаючи весь декор, всі картини на стінах, та кожну іншу дрібничку. Не уявляю, стільки грошей на нього було витрачено! Він не був дуже помпезним, але все було зроблено зі смаком і комфортом. Власник готелю напевно вклав сюди не тільки кілька тисяч євро, а й свою душу.

Пані Вернер зайшла до ліфту і натиснула кнопку «1». Ми почали спускатись назад до ресепшену.