Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

волосся чесати, великая слава по нивах безсилих розкидувать копи і потім сміятись лукаво, як плачучі стануть їх знову складать.

Великая слава! Не стане джигітові вам руйнувать, а гнути над озером лози гнучкії та гратися в камені чорнім і, зморившись, вити вовками в ньому. Як весело й любо, коли серед ночі малі немовлятка і діти знімаються з ліжок своїх полохливо і скрикують: «Ма-мо!»

Як весело й смішно застигнути нагло метелика в полі, над житом в повітрі його завертіти, зламати йому крила тендітні і потім дивитись, як буде він падать на землю листом.

Як весело й смішно! Що скажете ви, мої хмари?!»

Заплакали хмари дрібними сльозами і так голосить почали: «Ой брате наш любий, ми все роздивились, ми все розпізнали. Стоїть на сторожі Машуки Бештау, закоханий в неї давно. Ні вдень, ні вночі він очей не спускає з красуні Машуки і молиться їй. І тільки йому соромливість дитячая шкодить розкрить своє серце, як лілія, чисте, в якому кохання чистіше роси.

В коханні цім чистім Бештау радіє і мрією, щастям, нездійсненним щастям живе.

Ой, що тобі скажем, наш братику сизий, що з дідом Ельбрусом джигіт в товаристві. Минає вже друга неділя з тих пір, як келих у їх не виходить із рук.

Сьогодні старий попрощався з Ельбрусом і п’яний додому іде, тиняється, лає дорогу та хвалить красуню-дочку».- І хмари замовкли.

«Що буде, те й буде»,- Казбек прогримів, і голос Казбека озвався луною і з гір, і з долин.

Все з ляку здригнулось: орли позлітали, вітри поховались, і хмари як лист затремтіли.

«Міцна моя зброя, міцні мої груди, і Сура - моя!» - і швидше від вітру, і легше від хмари Казбек полетів.

І довго земля ще стогнала й тремтіла, і довго ще хмари носились піску, туманом ховаючи сонце і небо.

 

 

III

 

 

Казбек зупинився, зомлів, як угледів Машуку - красуню ясну:

«Всі скарби, всі сили, всі думи, всі мрії, все серце у мене візьми. Дай глянуть на тебе, дівчинонько-зоре, дай одну хвилинку з тобою побуть.

Я вчора уранці, як сонце вставало, угледів, дівчино, тебе і думав, що сю ніч, як солодко спав я, упала на землю зоря. О зоре блискуча, дай глянуть на тебе, дай глянуть на вроду блискучу твою...

Я з моря каміння стобарвні дістану і їх на нитках моїх срібних струмнів пожену.

Я коси срібні твої заквітчаю квітками долин запашних.

Круг тебе я річку криштальну розкину, щоб завжди могла ти купатись у ній. Щоб завжди могла ти дивитися в воду, як в чисте свічадо.

Круг тебе зелені сади я розкину, де пісні пташечі не будуть стихати ні вдень ні вночі.

Із мертвих каміннів заб’ють водограї, по скелях сумних завирують струмки, і квіти розквітнуть усюди.

Дай глянуть на тебе, тебе я кохаю шалено і рвійно».

І тихо в одмову схилилась Машука на плечі Казбека.

Чи вічність, чи одна хвилина пролинуло щастя, хто зможе сказать? Аж щось загриміло і вдарило в груди Казбека...

То п’яний сказився джигіт, як угледів дочку безсоромну на грудях хлоп’ячих.

І стали боротись Казбек і джигіт.

На брязкіт їх зброї, на гук їх і скрики зусюди сусіди до їх позбігались, і тільки Бештау, стрункий і вродливий, не чув і не бачив тії боротьби. Як мрійний поет, він угору дивився крізь морок блакитний на зоряне небо, на місяць сріблястий і дякував небу за вроду природи, за вроду Машуки, за вроду свою.

Джигіт піднімає півскелі тяжкої і кидає в груди Казбека.

Від болю, від гніву ударив Казбек у самеє серце старого джигіта гранітом. Джигіт захитався і так застогнав, що навіть Ельбрус, почувши той стогін, прокинувсь від жаху і вихром на стогін побіг.

«А що тут, товариш? Що сталось з тобою? Зі хмелю ревеш ти, як буйвол скажений, чи сон тобі снився страшний?»

І, тонучи в річці червоної крові, останнім зітханням джигіт відповів.

І тиша настала: затихли вітри, розвіялись хмари, і з жаху орли розлетілись і зникли десь в темряві ночі.

Замовкли і гори, і навіть Казбек схилився і очі у землю потупив.

Упала тоді на коліна Машука: «Ой дядечку милий, ой дядечку любий, убий мене, бідну, сховай мене в землю живою... Благаю: Казбека прости, і сам же кохав ти, і сам же ти знаєш, що горе тому, хто стане кохання спиняти. Ні батька, ні неньки, ні рідного брата нема у кохання.

Мій батько ж Казбеку був зовсім чужий. Що ж сам ти сказав би тому козакові, що тихо й покірно коня повертає в дорозі, як вгледить провалля чи камінь на ній? Не став би й казати, а реготом буйним убив би і знищив відразу його.

Ой батечку рідний, убий мене, бідну, Казбека прости».

«Побачимо... потім,- одмовив Ельбрус,- ми перш заховаєм джигіта, нещасную душу його пом’янем, а потім цього козака нагородим».

І вирили яму, широку й глибоку, і тихо сховали джигіта.

Як поминки справив Ельбрус, усміхнувся, став ус свій безкраїй і сивий крутити і, ніби шуткуючи, так говорити:

«Агей, гайдамако! Куди ти подівся, яка тебе баба під плахту сховала? Агей, лишень звідти вилазь. Я дещо цікаве у тебе спитаю».

На диво всім горам Казбек виступає такою ходою, якою ідуть на банкет.

«За віщо убив ти старого джигіта? - насупивши брови, Ельбрус загримів.- Ти, злодію, знаєш, що був він віддавна моїм приятелем? Ти чув від козацтва, як вміли гуляти Ельбрус і небіжчик?

Ти знаєш, як вміли ми пити горілку гірку? Ти бачив, як часом люльки ми курили? Від нашого диму все чахло кругом, і в димі півсвіту поснуло.

Хто дальше до неба від нас піднімався і ближче на сонце дививсь?

Скажи мені, злодій, що дужче гриміло, чи грім попід небом, чи скелі гранітні, як ми закидали безодню свою?

Чий чуб був сильніший, і хто був на світі старіше від нас?

І ти його, блазень і злодій, убив?

Убив приятеля Ельбруса?»

«Ой діду, кохання палке не питає, чи Богу, чи чорту рідня його ворог...»

«Ха-ха-ха! І палко ж