Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

«Кохав я так палко, що, мабуть... що навіть тебе не злякався. Я палко кохав своїм серцем гарячим».

«Ти, хлопче, цікавий. Мені до вподоби одмова твоя, і ось тобі дяка - за жвавість твою я тобі подарую смушевую шапку зі своїх овечок.

Ці вівці не паслись де-небудь на горах або по степах, а вільно по хмарах гуртами ходили, і рясно на мене смушки їх летіли і вдень і вночі.

Як будуть дівчата й жінки залицятись, як вгледять у тебе цю шапку нову, а ти і не звернеш уваги своєї з пихи.

Ну, дай же на тебе надіть подарунок. Він ніби холодний? Не бійсь... полегшає серцю палкому і, може, не так буде жарко тобі».

Угледів Казбек подарунок Ельбруса.

Угледів він шапку із білого снігу і став від Ельбруса тікать.

Та дід був прудкіший, настиг на дорозі Казбека і шапку на нього надів.

Ой, горе Казбеку... Враз серце застигло, враз рвійне кохання умерло.

Чим стала відразу Машука для нього?

Тим словом, що серце уже не почує.

Казбекове серце застигло, умерло кохання у ньому,- плач, бідна Машуко!

І плаче Машука, і плаче віками, струмками без впину ті сльози течуть, і сльози ті - кращії хворому ліки...

І люде узнали про сльози цілющі, і хворі, й недужі біжать до Машуки дівочими слізьми обмить свої рани, загоїти душу і їх.

Там горнії кози збігаються часом на шум водоспаду напитись води. Ті ж ластівки часом від сонця палкого із степу тікають на озеро чисте і весело в’ються в повітрі вечірнім, торкаючись срібла стрілчастим крилом.

Так зграї пташечі з північного краю на південь у вирій летять восени.

Так хиляться верби і лози до річки, попалене листя у воду вмочають...

Ой плаче Машука, а все ж таки вірить, що роки пролинуть, і схопиться полум’ям серце Казбека, і займеться знову коханням палким, що шапка важка білосніжна розтане і знову Казбек оживе.

Він соколом ясним, орлом полетить у розкриті обійми Машуки і раю свого вже живим не віддасть.

І плаче, і стогне, і вірить Машука, і часом вночі, як тиша німая навколо настане, здаля вона кличе Казбека і квилить, як кличе і квилить в хлібах перепілка. А він за горами, стрункий і високий, стоїть і на місячнім сяєві сяє, стоїть нерухомий, байдужий, холодний.

А всюди навколо все спить-спочиває...

І тільки вродливий Бештау не спить. Він поглядом чистим ввесь впився у небо і дякує небу за вроду блискучу.

12.VIII.1904, Тулькевичі

СОН

Приснилося мені, що ніби я гуляю по нивах, говорю, ловлю метеликів рожевих, в житах волошки рву, купаюсь в річці чистій. Навколо день який чудовий! Таким же днем мені здається все життя, хоч знаю я, що на землі, окрім весни і літа, буває осінь і зима, та що вони, як восени в кадках багато меду в хатах, пісні дзвенять під брязкіт прялки, а зимою стара бабуся знову розказує казки про відьом та лоскотарок. А ніч така велика, і нас, онуків, так багато, і тут же, біля мене, вона сидить і слуха, широко розкривши очі. «О, як кохались ми глибоко!» Прекрасні слова! О, незабутні радісні літа! Що замість них мені, життя, дало ти? І от я бігаю по нивах, ловлю метеликів стобарвних, плету вінки для неї серед жита. І щось мені колосся шепче... Застигли руки, я ввесь упився слухом і не чую, що я вже сплю під говір їх солодкий. І сниться сон мені страшний: відьмак з рогами, з бородою сидить на стежці біля мене і каже так, всміхаючись мені: «Мине дитинство сном ясним - і вгледиш дійсність ти... Ця річка висохне з літами, ці ниви терном поростуть, згниють дерева, стіни. Стара бабуся стулить очі, і найдорожчі люде вмруть, а інших всіх розвіє вітер. Вона ж, твоя коханка мила, в крамницях десь почне божитись і дурити».

От я закричав: «Вона усе життя квітки в вінки сплітати буде, співатиме пісні і не віддасть мене й себе нікому...»

«Гай-гай! Квітки рожеві погниють, і там, де ви сиділи серед квітів, пастимуться телята. І ворог твій заволодіє всім добром».

«А я?!»

«А ти... Тобі обридне все: і сонце золоте, і небо, і повітря...»

«Повітря, сонце?..»

«Голодний просе хліба - що йому, коли з вікна просять квітку? Ти будеш скрізь блукати по землі і все ж того не знайдеш, що шукав. Але дружина в тебе вірна буде... Як тінь, вона з тобою йтиме скрізь, до самої могили...»

«А хто вона, дружина вірна? Як звуть її?»

«Ти потім з нею стрінешся, колись, і зараз ти її не знаєш... Самотність ім’я її».

Я од жаху затремтів і очі розплющив: ні відьмака з рогами, ні нив, заквітчаних квітками, ні річки срібної. Я в хаті, чотири сирі стіни сумують... Зробилось страшно так... Хотів я скрикнуть: «Мамо!», та хтось спинив мене: «Соромся, на голові твоїй сивіє волос». Схопився я: «Невже я не дитина? Бабусю, молю... пожалуйте мене, мені страшне приснилось...» Не прилетіла з ліжка ненька заспокоїть. Не стала котика співать розбитим голосом бабуся...

Ідіть хто-небудь пожалійте... Ви ж так любили брать мене колись на руки і довго-довго колихати, аж поки я, бувало, не засну. Але ніхто до мене не прийшов... Я був один на світі...

12.IX. 1904

ОСТРІВ ЛЮБОВІ

В той вечір було занадто тихо, коли ми з дідом Омельком, випадково познайомившись, сиділи з вудками в руках понад водами Псла. Тихий і без краю вродливий Псел у той вечір оздоблявся синіми, сизими, золотими та срібними барвами рожевого, аж чорного, сонця.

«Паничу, пильнуйте: здається, у вас клює»,- прошепотів дід.

«Та це, напевно, бобир 1 »,- голосно одмовив я.

Клювати перестало...

«Тихше кажіть... От бачите, і перестало».

«Та мені, не вам кажучи, уже обридло тут дарма сидіти з самого півдня. Я вже й мовчав, і ховався за дерево - однаково: клюваться - клює, а братись - не