Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

 

Олесь О.

 

 

ПРОЗА

 

ОПОВІДАННЯ. ЕТЮДИ. ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ

 

 

УСТА ЇЇ ВСМІХАЛИСЬ ЗАВЖДИ

 

 

Вийде вона на двір, гляне на світ широкий.

Весело, ясно, любо.

В сонячнім світлі купається земля.

Легкий вітер, ледве торкаючись, розчісує зелені кучері вишневого саду.

По тинах цвірінькають горобці.

Весело, любо!

Як стримати усміх, коли всміхається весь світ широкий?!!

 

____________

 

...Вернеться в хату...

Припічок, вимазаний жовтою глиною, стоїть як намальований і наче чекає свята або гостя.

На столі, накритім білим як сніг рядном, поруч з сіллю лежить чепурна паляниця.

Десь в кутку, ледве чутно, співає свою пісню цвіркун...

Гарно, тихо, лагідно.

І мимоволі уста її складаються в усмішку...

 

____________

 

Піде до сусіди темними садами, зеленими городами.

Повітрям не надихаєшся, розкошами не надивуєшся.

Лащиться до тебе городина, в’ється, чіпляється, хитаються соняшники, як сонечка, грядки розстилають макові хустоньки.

І так мило, і так любо, що забуваєш, куди йшов, і спиняєшся, і всміхаєшся... Господи!

 

____________

 

Спека. Вона на жнивах. Ллється піт, колеться пшениця... а нива дожидається, а снопи чепурнесенькі, а позаду ні одного колоса.

В кого ж нивонька так загребена, в кого кіпоньки так поскладані, в кого снопики так пов’язані?!.

...І всміхаєшся.

 

____________

 

І коли вона умирала, дві сльозиночки покотилося, та їх висушив усміх радісний:

 

Яку матір так

Люблять дітоньки,

За ким туже ще

Так родинонька!..

 

ПТАШКА

 

 

Няньчить мого хлопчика дівчинка. З села її взяли позаторік. Приїхала. Така весела була, непосидюча. Як, було, дитина засне, зараз вона до моєї жінки: «Пустіть погуляти! Я вже все зробила, упоралась».- «Як упоралась, то іди».

Хустку на голову - і побігла.

Прибіжить - розказує. І те бачила, і те, і те. Все дочиста розкаже. І які гарні ляльки продаються, і в яких капелюхах ходять пані, і як без сірників на вулицях засвічується, і як бричка без коня бігає.

Слухаєш, бувало, її і думаєш: «Що то дитина на селі виросла - нічого не бачила... Хай же надивиться,- я надивився досхочу...»

А оце засумувала, і слова від неї не доб’єшся. Приспить дитину, сяде біля вікна, схилиться на руку і дивиться. «Ти б лягла,- скажеш їй,- та заснула,- наморилася». Мовчить. Дивиться на ніч, що килимом розстилається, на вогні, що рясно світяться.

Часом заплакана.

«Що з тобою, дівчино, чого ти оце плакала? Чи тобі не гаразд у нас? Чи не нагодована, чи не напоєна?»

«Ні, мені гарно у вас... не лаєтесь, не б’єтесь».

«Так чого ж ти сльозами умиваєшся?»

«Сумно мені тут, нудно...»

Згодом розбалакається.

«Як раніше, бувало, піду я з тіткою у місто на прощу. Боже ти мій милий! Очі розбігаються. Людей іде за іконою - як цвіту в степу. Гомонять, розказують. Все, бувало, обглядимо, до всього придивимось, надивуємось. Прийдемо додому, всю зиму розказуємо: і яка одежа на панах, і як кумедно балакають, і що в лавках продається. Розказуєш, а сама думаєш: «Коли б то Бог привів і на ту осінь піти з тіткою!» Бувало, пристану до тітки: «Чи швидко вже підемо?» А тітка аж сердиться: «Та ще, мовляв, і Петрівка не пройшла, а ти вже думаєш про Пречисту». Тоді весело було, а тепер - сумно».

«Та чого ж тобі, дівчино, сумно стало?»

«І сама не знаю. Сумно. Тут у вас ні садочка, ні города, ні поля. Я вже два роки не бачила, як маківки розцвітають, як жито красується. А в нас тепер горох на городі... Так би й полетіла! У вас і млинів немає. Та де його тут і притулити? А у нас стоїть на горбочку. А біля млина колоди. Щовечора сходяться дівчата, подруги... співають. Весело! Всю ніч співають! А ніч у нас на селі така мала, коротка. Повечеряєш, вибіжиш на вулицю, посидиш, а вже й півні вдруге співають... Пустіть мене, панночку, додому... Побіжу не оглядаючись. Мені гарно у вас... так гарно, що й сказати не можна, от побожуся вам!.. А тільки... пустіть».

Перебалакав я зі своєю жінкою, шкода було дівчини, та не хотілось її і в’ялити.

«Що ж,- каже жінка,- пустимо. Для пташки і золота клітка не мила».

Прийшов я та й кажу: «Що ж, дівчино, іди. Ми не силуємо. А набудешся дома, прийдеш знову до нас. Ти для нас як рідна».

Зраділа. Загорілись оченята, а далі як заплаче:

«Жалько мені вас! Боже, як жалько! І хлопчика жалько...»

Всю ніч не спала, сто разів навідувалася до мого сина. Прийде, постоїть, припаде до ліжка, заллється сльозами і піде. А вранці взяла свою худобу і пішла. Ішла - оглядалася.

І в нас набігли сльози. Шкода було, а нічого не поробиш. Занудилась би в нас пташка навіки без волі. Пошли ж ти їй, Господи, щастя та долю там, на селі, де маківки розцвітають, де жито красується.

 

ВОНИ

 

 

І я щодня мушу проходити мимо їх і стріватися з ними. Я не виношу їх проклятих очей, їх поглядів, кривавих і голодних.

І коли я мину їх, ще довго їх гострі очі дивляться на мене і наскрізь проймають мій мозок.

О, як вони радіють, коли я у вогкий ранок іду блідий і стомлений і кашляю!.. Їх сухі руки знімаються з колін і наче тягнуться до вінків...

Тепер я одурюю їх і, коли рівняюсь з ними, міцно стискую свої губи, стараюсь не дихати і гордо несу голову.

Уявляю, як вони скаженіють!

Глухі і дурні, вони не знають, що я вигадав кашляти в себе. Злі, голодні, як собаки. Другий день уже нікого не везуть і ніхто не купує і їх вінків.