Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

оздобити берег і річку огнями. А хто ж ще нарве жалом кусючої кропиви і поставить кущами біля огнів? Хлопці, хлопці! Їх мозолясті руки не укусить кропива. Хлопці, хлопці! Погасло сонце, загорілись огні. Почалось свято. А там, там на селі! Всі посідали на вулиці, всі забулись в спогадах про дівоцтво і згадують те, що тепер здається неможливим. Баби повинні слухати, бо їх оповідання про Івана Купала перехоплять другі брехуни. А поважні чоловіки, тягнучи люльки, слухаючи бабів, тільки хитають головами: та й брешуть же баби.

І старі бабусі позлазили з печей і глухими ушима прислухаються до розмови. Вони мовчать: коли такі звичайні випадки - мечуть другі брехню, то їм не варт і говорити. Хіба вони повірять, коли почати їм говорити про ту нечисту силу, що своїми очима баби бачили? Не повірять, осміють - розумні стали. Їм, наприклад, скажеш, що зараз ніч - ні ж, будуть сперечатись. «Що ви? Зараз день, день, та й годі!» Треба мовчати - старі на синочих хлібах безвладі, безсилі. Їм слово - вони тобі десять. Краще спати, та як же й заснеш, коли той рік бабі таке привиділось, що мусилось виливати переполох. Краще вже сидіти на вулиці і дожидати ранку. Та вже й сіріє - ось-ось, співаючи, молодь почне повертатися додому.

 

23.VI.1904

 

КАЗБЕК І МАШУКА

 

За кавказькою легендою

 

 

Присвячую Е. А. Мамонтовій

 

 

I

 

 

Давно це, давно це було!

Був ранок занадто чудовий! І ясно, і тепло, і чисте повітря - як чистий кришталь. В цей ранок прокинулась рано Машука і стала вмиватись росою та пишнії коси чесати, всміхаючись сонцю та небу. І здалека вгледів красуню Машуку стрункий та високий Казбек.

Угледів!.. І серце у його зомліло: такої краси він ніколи не бачив за всі свої роки. На кучерях-косах, як зорі на темному небі, горіли і сяли краплини роси. Ті кучері-коси, як хвилі, вилися і пишно спускались до ніг.

Чи легкі дві хмари рожеві, чи груди Машуки тремтіли в той час соромливо - не знаю. Не знав і Казбек.

А сонце промінням її цілувало, і що було краще, ясніше - чи сонце ясне, чи Машука - не скаже ніхто.

Всміхалась Машука блискучому сонцю, блакитному небу зирнула і з жахом зустріла Казбекові очі вдалі.

О сором! Вмиватись, чесатись і бути в сорочці одній, як парубок баче і, може, ще знишка сміється собі! О сором! Схопилась Машука і в легке убрання з легкого туману умить одяглась. Та... диво! (О серце дівоче, ти все таємниця!). Щоб глянути грізно на парубка з гніву, вона усміхнулась йому...

І вгледів Казбек ту ухмілку чудову, що раз тільки сниться вві сні на віку, що раз тільки сниться... в дитинстві рожевім, як ми, легкодухі, ще віримо в щастя.

Угледів Казбек ту ухмілку чудову і голосно став він гукать: «Гей, соколи любі, гей, сизі орли! Товариш благає у вас допомоги! За неї, що хочете, у мене просіть ви, за неї живіть і вмирайте на грудях моїх. У кучерях темних звивайте спокійно ви гнізда орлячі. На сірих каміннях ловіть і пильнуйте козлят полохливих, пірнайте в повітряне море безодень моїх, розрізуйте крилами хмари крилаті.

Гей, соколи любі і сизі орли! Я буду вам другом і братом! І стогін, і скрики ягнячі скаженим вітруганам я не дам рознести. Я плечі підставлю на їхній дорозі і їх поховаю в проваллях своїх. Як клекіт ваш орлячий з гори розітнеться, низько дерева свої посхиляю, щоб вільно він хвилею дужою лився на степ, на долини. Я скелі самотні, високі і гострі, як килимом, мохом єдвабним покрию, щоб м’якше було вам вночі спочивать. Ніхто не зворушить ваш спокій солодкий і сон після бурі. Туди не долинуть пташиному скрипу, туди не піднятись вітрам. Не стану я більше нікого й нічого від вас захищать. З свого верхогір’я страшного гранітом-камінням не стану я кидати більше на вас.

Благаю вас, тільки біжіть розпитайте, чия то красуня сьогодні вмивалась і сонцю всміхалась, рівняючись з ним?»

Орли полетіли.

«Ой буйнії вітри, що в цілому світі ніхто вас не спине, летіть через гори, летіть через ріки, узнайте, чи дуже міцна одежа у батька красуні, узнайте ви, дужі, що буде міцніше: чи стіни гранітні, чи плечі Казбека? За це вас ніколи прогнать не посмію, як хлопцям погратись захочеться часом з камінням моїм; хай п’яні гуляють, обгортують скелі, шумлять і танцюють - не стану мішать».

Вітри загуділи.

«Гей, легкії хмари! Від вас не ховалось ніщо на землі. Одне верхогір’я високе Казбека свої таємниці ховає від вас. Розправте ви крила і чистим повітрям полиньте на північ, і там роздивіться, де спить, де ночує найкраща красуня, що вранці сьогодні росою вмивалась і сонцю всміхалась, рівняючись з ним.

Я з кучерів пишних, що м’якші від пуху, збудую вам ліжко міцне, щоб завжди могли ви спочить у дорозі, кохаючись в мріях солодкого сну.

Я срібні озера розкину на луках, щоб завжди могли ви напитись досхочу і взяти в дорогу води».

Знялися хмари.

 

 

II

 

 

Вертались клекочучі сизі орли, здалека шуміли вітри легкокрилі, сповзались заплакані хмари.

«Ой брате Казбеку,- орли клекотали, спинившись на скелях сумних,- ой брате наш дужий, ой брате наш смілий. Про все ми узнали, про все розпитали, послухай же нас.

Машукою звуть ту найкращу красуню. Дочка вона злого-презлого джигіта, що стільки голів загубив, що можна б укрити пів Божого світу. Ні темнії ночі, ні бурі, ні вихрі йому не страшні.

Тріпочуться хмари під небом і гнуться дерева додолу, як він проліта по степу... Він пильно вартує дочку свою, тому ніколи й нікому не вкрасти її».- І сумно замовкли на скелях сумних орли сизокрилі.

«Ой брате наш буйний,- вітри загуділи,- міцна загорожа старого джигіта - віки будувалась вона. Найдужчому вітру її не здолати».

Поглянув Казбек, ухмильнувся і каже: «Гей, славне козацтво! Гримить ваша слава гучніше і дужче, чим дурна голова!

Я згоджуюсь з вами - великая слава літать по степах і срібно-зелене м’яке ковилеве