Руданський - Пісні, Руданський

дівчи­ну -

Дівча обіймає.

Тая ж са­ма ка­ли­нонька,

Та вже за­ви­ну­лась;

Тая ж са­ма дівчи­нонька,

Та вже відвер­ну­лась.

Завинулась ка­ли­нонька

Та й не роз­пу­кає;

Відвернулась дівчи­нонька

Та й не пог­ля­дає.

Ой вий­ду я у са­до­чок,

Буду виг­ля­да­ти,

Чи не вий­де моя ми­ла

Рути підли­ва­ти.

Вийшла ми­ла, по­хо­ди­ла,

Рути не підли­ла,

Тілько вер­хи поз­ри­ва­ла,

На во­ду пус­ти­ла!..

Тая ж ру­та зе­ле­ная,

Та цвіту не­має;

Та ж дівчи­на мо­ло­дая,

Та вже не ко­хає.

Стоптав би я те­бе, ру­то, -

Та з жа­лю не мо­жу;

Забув би я те­бе, ми­ла, -

Забути не мо­жу!

Ой вий­ду я у са­до­чок,

Стану край вікон­ця,

Чи не вий­де моя ми­ла

Ще раз до схід сон­ця?

А ми­лая, як не тая,

Спить собі, дрімає

Та но­во­го мо­ло­до­го

К сер­цю при­гор­тає.

Тії ж очі, тії бро­ви,

Та не той хлоп­чи­на;

Та ж го­луб­ка ко­ло нього,

Та вже не дівчи­на.

Прострілив би я вас з лу­ка!

Та з лу­ка не пал­ко!

Положив би вічно спа­ти,

Та все чо­гось жал­ко!

БОГДАЙ ТЕБЕ

Колись я із тяж­кої ту­ги

На лаві ду­бовій ле­жав,

Останній кар­бо­ва­нець срібний

В пустії ка­литці дер­жав.

Аж тут на­ви­ну­лась дівчи­на,

І я свою ту­гу за­був;

Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе бог не за­був!

І сів я на лаві ду­бовій,

І сіла дівчи­на моя,

Дівчина ме­не обійня­ла,

Обняв же дівчи­ну і я.

Їден поцілу­нок га­ря­чий -

І я, як від чарів, ожив;

Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе бог ожи­вив!

Дівчина ме­не при­гор­ну­ла,

Дівчину і я при­гор­нув,

Дівчина на лаві зас­ну­ла,

І я ко­ло неї зас­нув.

І сни­лось так ми­ло та лю­бо,

І я че­рез сон го­во­рив:

"Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе гос­подь лю­бив!"

Раненько дівчи­ни не ста­ло,

І знов я на лаві ле­жав

І міцно сла­би­ми ру­ка­ми

Пустую ка­лит­ку дер­жав.

Узяла, псявіра, узя­ла.

І я собі ти­хо ска­зав:

"Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе дідько узяв!"

26 сент[ября]

ПОЛЮБИ МЕНЕ

Лисий я, во­лос­ся спа­ло,

Решта білая, як сніг,

Недалеко моя яма,

Та я в яму ще не ліг;

Що збіліло - за­ма­люю

Ще й но­во­го на­куп­лю -

Полюби ме­не, дівчи­но,

То-то я те­бе люб­лю!

Небагато в ме­не мізку,

Та і пус­то в го­лові,

Та я змал­ку оже­нив­ся

На ба­гатій удові;

І я собі узяв гроші,

А бог - ми­лую мою -

Полюби ме­не, дівчи­но,

То-то срібла на­даю!

Не ло­жив я свої шиї

На прав­дивії ва­ги,

Погнув її не їдно­му

Аж до са­мої но­ги.

Зато те­пер, як бин­да­ми,

Собі шию обів'єш -

Полюби ме­не, дівчи­но,

То-то сла­ви на­жиєш!

Скаменіло моє сер­це,

Хоч і м'якше не бу­ло,

Як ди­ти­на - не га­дає,

Що доб­ро і що то зло;

Але за­то як ча­са­ми

Кілька ка­пельок прий­му…

Полюби ме­не, дівчи­но,

То-то щи­ро обійму!

26 сент[ября]

ГЕЙ-ГЕЙ, ВО­ЛИ! ЧО­ГО Ж ВИ СТА­ЛИ?...

Гей-гей, во­ли! Чо­го ж ви ста­ли?

Чи ду­же по­ле за­рос­ло,

Чи ле­ме­ша іржа поїла,

Чи за­ту­пи­лось че­рес­ло?

Бадилля зсох­ло, вже й ва­литься,

Леміш я доб­ре нас­та­лив,

А че­рес­ло моє но­веє…

Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли!

Гей-гей, во­ли! Чи зсох­ло по­ле?

Чи плуг у зем­лю не іде?

Чи де­рев'яная по­ли­ця

Тяжкої ски­би не зве­де?

Земля пух­кая, плуг не стог­не

І ски­бу доб­ре відва­лив,

І бо­роз­на уже чорніє…

Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли!

Гей-гей, во­ли! Зо­ре­мо по­ле,

Насієм яро­го зер­на,

Пройде ра­зок тон­кеє ра­ло,

І пробіжиться бо­ро­на.

А там, ди­вись, зібра­лась хмар­ка,

Дрібненький до­щи­чок по­лив -

І ни­ва шов­ком зе­леніє…

Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли!

Гей-гей, во­ли! Зер­но поспіє,

І за­ко­ло­сяться по­ля,

І вер­не нам за піт кри­ва­вий

Із лиш­кою свя­та зем­ля.

Тоді зби­рай ко­лос­ся пов­не

Та тільки гос­по­да хва­ли…

Чого ж ви ста­ли, мої діти?

Пора нас­та­ла! Гей, во­ли!

НЕХАЙ ГНЕТЬСЯ ЛО­ЗА...

Нехай гнеться ло­за,

Куди вітер пігне, -

Не пе­ча­лить во­на

Ні те­бе, ні ме­не.

Може, й тяж­ко її,

Може, й спи­на бо­лить,

Але бу­ря її

З корінця не зва­лить;

На бо­лоті рос­те,

І сла­бая са­ма -

Вона гнеться собі,

Бо в ній си­ли не­ма;

Вона гнеться собі

І так вік про­жиє

І без сла­ви, в багні,

Як тра­ва, зог­ниє.

Як тра­ва осо­ка

Зогниє у багні,

І хіба лиш ко­мар

Заспіває по ній.

Нехай гнеться ло­за,

А ти, ду­бе, кріпись,

Ти рос­ти та рос­ти,

Не хи­лись, не кри­вись;

Ти гли­бо­ко уг­либ

Твердий корінь пус­ти,

Гілля вго­ру роз­кинь,

Ти рос­ти та рос­ти!

І до пек­ла дістань,

І у пек­ло заг­лянь,

І до хма­ри дістань,

І на не­бо пог­лянь.

І весь світ об­ди­вись,

І усе розпізнай;

І що доб­ро­го є,

Ти у се­бе впи­вай.

І у силі, в добрі,

Як ска­ла, зат­вердій

І, як сто­рож-си­лач,

Над зем­лею ти стій;

І пташ­ки світові

Защебечуть тобі,

І співак одпічне,

Заспіває тобі.

А як бу­ря ли­ха

Тебе з місця зіб'є

Або хма­ра-го­ра

Тебе гро­мом уб'є -

Світ по­чує ту смерть,

І повітря здри­жить,

І ліси за­гу­дуть,

І зем­ля зад­ви­жить;

І пташ­ки про­ле­тять,

Спогадають те­бе,

І співак пе­рей­де,

Не за­бу­де те­бе!

ПІСНЯ

Голе-голе моє по­ле!

Де ж ви, ясні квітоньки?

Позгасали, пос­па­да­ли,

Як на небі зіроньки.

І стеб­ло пе­ресх­ло,

Як би­ли­на, по­ляг­ло.

Діти-діти, мої квіти!

Як пог­ля­ну я на вас,

Серце мліє, ка­меніє,

Що цвіли ви тільки раз.

Раз рос­ли, раз цвіли

І без долі опа­ли.

Не для ділка сво­го бджілка

Вас ізсса­ла, як ди­тя, -

То жа­рою, як ма­рою,

Перервало вам жит­тя.

І ро­си ні сльози

Не спа­да­ло для кра­си.

І дівчи­на, як ка­ли­на,

Вас не рва­ла на ко­су -

Вас зірва­ли-розірва­ли

Вітри буйні без ча­су!

І без літ на весь світ

Розпустили в'ялий цвіт.

Доле-доле, моя до­ле!

Верни ж мої квітоньки,

Верни діти, мої квіти,

Верни ж мої зіроньки!

Але ба - не сівба!

Не ми­не моя жур­ба!

26 де­кабр[я]

ЗВЕЛА МЕ­НЕ НЕ БІДА...

Звела ме­не не біда,

Звела ме­не,

Моя не­не,

Звела ме­не не біда,

А дівчи­на мо­ло­да.

А дівчи­на,

Як ка­ли­на,

А дівчи­на мо­ло­да.

Брівоньками зв'яли­ла,

Брівоньками,

Чароньками.

Брівоньками зв'яли­ла,

Оченьками спа­ли­ла.

Оченьками,

Зіроньками,

Оченьками спа­ли­ла.

Ой дівчи­но, не в'яли,

Ой дівчи­но,

Ти, риб­чи­но,

Ой дівчи­но, не в'яли,

Серця мо­го не па­ли!

Серця мо­го

Молодого,

Серця мо­го не па­ли!

Коли лю­биш -