Руданський - Пісні, Руданський

class="empty-line"/>

Будь спокійний, дядьку,

Я те­бе впев­няю:

Не пу­щу їх мар­не

І не про­гу­ляю.

Не пу­щу їх мар­не

І не про­гай­ную,

Складу на на­уку

Свою до­ро­гую.

І як гос­подь зво­лить

Кілька літ нам да­ти,

Віддам тобі гроші,

Як за­хо­чеш взя­ти.

Но як, не дай, бо­же,

Згину на чу­жині,

Зумилосердися

На моїй ро­дині!

На моїй ро­дині

Ти зми­ло­сер­ди­ся,

А за мою ду­шу

Богу по­мо­ли­ся.

Тим ча­сом, ко­ва­лю,

Здоров зос­та­вай­ся.

Пришли, не ску­пи­ся

Довго не ва­гай­ся.

Довго не ва­гай­ся,

Не зав­да­вай жа­лю,

Бо й так мені го­ре,

Прохоре-ковалю!..

21.V 1857

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!

Спи, ди­тя моє крас­не!

Поки со­неч­ко не за­па­литься,

Поки місяць не згас­не!..

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!

Тілько щас­тя і долі!

Будеш цілий вік, як той чор­ний віл,

У ярмі і не­волі!

Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься,

Слаба ніженька ста­не,

Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься -

Твоє го­ре нас­та­не.

Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся

На пу­ховім пісоч­ку,

Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся,

Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!..

Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду

Поженеш ти на по­ле!..

Не пісок м'який - стер­ня ост­рая

Босі но­ги на­ко­ле!..

І від со­неч­ка не схо­ваєшся

За відо­ра­ну ски­бу;

Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко,

Як ту в'ялую ри­бу!..

І не раз сльоза із очей спа­де

На за­па­лені гру­ди,

І сльозу твою тілько бог їден

З не­ба видіти бу­де!

Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком,

Тобі все їдна до­ля:

Череда ми­не, най­де пан­щи­на -

Їдна й тая ж не­во­ля.

І що бо­жий день оса­ву­ла йде:

Ти вста­вай до ро­бо­ти!..

Ти вста­вай, ро­би від неділеньки

До са­мої су­бо­ти…

І що бо­жий день бу­деш до світа

До ро­бо­ти вста­ва­ти;

Свою си­лоньку ні собі, ні мні,

А па­нам ви­роб­ля­ти.

А там па­нові не впо­до­бав­ся,

Писарині яко­му, -

Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють

І зве­зуть до прий­ому.

Станеш го­лий ти у при­сутствії,

Як ро­ди­ла тя ма­ти…

І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром,

Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!..

І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз,

Там при­ся­гу про­ка­жуть;

У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть,

Світ навіки зав'яжуть!

Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну,

І зач­нуть мушт­ру­ва­ти,

І при­каз да­дуть - мо­ву рідную

На чу­жую зла­ма­ти…

І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти

Свою мо­ву рідненьку,

Спом'янеш не раз не по-рідно­му

Свою рідную неньку…

А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!..

Де і хто по­хо­ває?

Не зга­дає мир, не спи­тається,

Хіба бог спам'ятає!..

Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!

Спи ж, ди­тя моє крас­не!

Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем

Враз і сон­це не згас­не!..

МОГИЛА

В сте­пах, де гриміла

Козацькая си­ла,

Від світу-по­то­пу

Лежала мо­ги­ла.

Лежала мо­ги­ла,

Як тая ца­ри­ця,

Що ї за­шеп­та­ла

На сон чарівни­ця.

І стан її пиш­ний

Трава пок­ри­ва­ла,

І го­ло­ву сон­ну

Калина вби­ра­ла.

І гілля ка­ли­ни

Плелося ко­са­ми,

І ке­тя­ги красні

Спадали бин­да­ми.

Із ліво­го бо­ку,

Словами ізри­та,

Лежала край неї

Камінная пли­та.

Чи прош­ло­го пам'ять,

Чи то­го, що бу­де, -

Що пи­са­но в нії,

Не віда­ють лю­ди.

Як військо, чор­но­биль

Стояв на сто­рожі,

І пісні їй піли

Пташенята божі.

Скажіть мені, лю­ди,

Кому з вас не ми­ла,

Кому з вас не лю­ба

Була та мо­ги­ла.

Зійдітеся ж, лю­ди,

Край до­ро­ги станьте…

Стисніть своє сер­це -

На мо­ги­лу гляньте!..

Могило-могило!

Ти, пиш­на мо­ги­ло!..

Де діли­ся ча­ри,

Краса ку­ди спли­ла?..

Коса із бин­да­ми

Лежить край до­ро­ги,

Покошене військо

Доломлюють но­ги.

Пройшли тяжкі плу­ги

Через твоє тіло,

І пиш­неє тіло,

Як ву­голь, зчорніло…

І тілько лиш камінь

Край нього біліє,

Но вже письмо дру­ге

На ньому рябіє!

І по­ле чорніє,

Коріння зси­хає…

І бу­сел пе­рис­тий

По ски­бах сту­пає…

Споров плуг тя­женький,

Задряпало ра­ло,

І в ра­ни насіння

Нерідне за­па­ло.

Запало насіння,

Коріння пус­кає

І си­лу чу­жую

Без жа­лю спи­ває…

І в місяців кілька

Край тої мо­ги­ли

З чор­но­би­лем ра­зом

Коноплі вро­ди­ли!..

Чорнобилю мно­го!

Подивіться, лю­ди!

Но бог свя­тий знає,

Що то за рік бу­де…

Де бу­ла ка­ли­на,

Там нап'ята бу­да…

Не вер­ху мо­ги­ли

Чорнобилю гру­да…

І ди­мить чор­но­биль,

Заким за­па­лає…

І "Вічную пам'ять"

Божий птах співає…

СВІТИТЬ МІСЯЦЬ СЕ­РЕД НЕ­БА...

Світить місяць се­ред не­ба,

Зіроньки кру­гом,

І всі лю­ди сном зас­ну­ли,

Опівнічним сном!..

Один я лиш не дрімаю,

Край вікна стою;

І тобі, дівча, співаю

Про ту­гу свою!..

Чи спиш, ми­ла, чи дрімаєш?

Любка, про­бу­дись!

Пробудися і в вікон­це

Виглянь-подивись!..

Най пог­ля­ну на ті лич­ка,

Що па­лах­ко­тять,

На ті очі, чорні очі,

Що вог­нем го­рять!..

Виглянь, ми­ла, як дрімаєш,

Най я по­див­люсь,

Подивлюсь на білі гру­ди,

К сер­цю при­гор­нусь!..

Пригорнуся, обів'юся,

Правду спом'яну…

І без ту­ги і без жа­лю

Вічним сном зас­ну.

ОЙ ЧО­МУ ТИ НЕ ЛІТАЄШ...

Ой чо­му ти не літаєш,

Орле си­вок­ри­лий?

Ой чо­му ти не гу­ляєш,

Хлопче чор­ноб­ри­вий?

Ой рад би я політа­ти -

Туман на­ля­гає;

Ой рад и я по­гу­ля­ти -

Туга не пус­кає.

Нема щас­тя ні за мною,

Ні пе­ре­до мною,

Тілько ту­га за ту­гою,

Журба за жур­бою!

Ходжу, нуд­жу се­ре­до дня

І по­се­ред ночі,

І ніко­ли сну не зна­ють

Заплакані очі.

Ізсихають мої очі,

І сльоза не ллється,

Тільки ту­га ко­ло сер­ця,

Як га­дю­ка в'ється.

В'ється ж во­на ко­ло сер­ця,

Серце роз­ри­ває,

Ударюся в си­ру зем­лю,

Земля не прий­має!

Ой піду я поміж ска­ли,

В мо­ре по­ва­лю­ся!

Як не в морі утоп­лю­ся,

В камінь розіб'юся!

І зле­тяться чорні пта­хи,

Сядуть на­до мною,

Заспівають "Вічну пам'ять"

Над мою жур­бою.

ХМІЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ

Гей, брат­тя-ко­за­ки, сідлай­те-но коні!

Черкніть для охо­ти ви­на!

До бо­ку ша­бельку, на ру­ки повіддя,

На но­ги стальні стре­ме­на!

Не гну­ти нам шиї, ко­зацької шиї,

Під тяж­ким залізним яр­мом,

Не ню­ха­ти ди­му не­щас­но­го краю,

Що в'ється над на­ми кру­гом!

Чи в нас не та си­ла, що у батьків бу­ла?

Не тая ша­белька у нас?

Чи в нас не­ма ко­ней на сте­пах ши­ро­ких,

Чи ву­голь на люльці по­гас?

Нехай наші коні на чис­то­му полі

Тріпнуться і враз заіржать!

Нехай наші брат­тя, мо­лоді ко­за­ки,

На чис­теє по­ле біжать!

Нехай зно­ву бряз­не ша­белька стальная

В ко­зацьких залізних ру­ках!

Нехай зно­ву ля­жуть во­ро­гові кості

Могилами в на­ших сте­пах!

А люлька-го­луб­ка не­хай не вга­сає,

Паліть вражі се­ла кру­гом!

Нехай во­рог знає, повік не га­дає

Знущатися над ко­за­ком!..