Руданський - Пісні, Руданський

ПРЕСЛІВ’Я

Спив до дна я прик­рий ке­лих

За здо­ров’я долі,

І з похмілля моє сер­це

Розривають болі.

Нащо ж, ми­ла, мої ду­ми,

Нащо твої ча­ри,

Коли з ни­ми враз по сер­цю

Бродять чорні хма­ри?

Правда, ми­ло мені бу­ло,

Як ти обійма­ла

І опу­ще­не покрів’я

З дум­ки підійма­ла

І на ро­зум на­ки­да­ла, -

Правда, ми­ло бу­ло!..

Моє сер­це в цілім морі

Розкоші то­ну­ло.

Я за­був про все на світі,

На все не вва­жав-єм,

Я й се­бе за­був са­мо­го,

Мало пам’ятав-єм.

Спам’ятався - а ти щез­ла…

Розум хо­лодіє,

Лиш не­щас­на моя дум­ка

Росте та повніє.

В якім смут­ку, в якім жа­лю

З нею я блу­каю,

В яких бо­лях на чу­жині

На світ по­род­жаю.

Породжаю, ог­ля­даю…

Мила моя, ми­ла,

Чи ти ме­не, моя ми­ла,

Не щи­ро лю­би­ла?

Чи я те­бе, моя ми­ла,

Не лю­бив, як тре­ба?

Чи то мені та­ка до­ля

Випала із не­ба?

Чого ж ду­ма та­ка пиш­на,

Чого ж сло­во бідне?

Дитя моє не­доспіле,

Дитя моє рідне!

Згубив би я те­бе ра­зом,

Як Час сво­го си­на,

Але, мо­же, те­бе прий­ме

Мати Ук­раїна!

Петрополь, 10.VII 1859

СИРОТИНА Я БЕЗ­РОД­НИЙ...

Сиротина я без­род­ний,

Десь за­ги­ну в чу­жині -

І ніхто очей хо­лод­них

Не зак­риє там мені.

І нерідною ру­кою

Буду в зем­лю я за­рит,

І теп­ленькою сльозою

Ніхто хро­ба не зро­сить…

4 мая 1852 го­да

ТИ НЕ МОЯ

Ти не моя, дівчи­но до­ро­гая!

І не мені кра­са твоя;

Віщує ду­монька смут­ная,

Що ти, дівчи­но, не моя!

Ти не моя! За лич­ко гар­не

Справляє хтось ко­лодія…

Мої ж літа про­хо­дять мар­не,

Бо ти, дівчи­но, не моя!..

Ти не моя!.. І бро­ви чорні

Милує інший, а не я,

І інший хтось те­бе при­гор­не,

А ти, дівчи­но, не моя!..

Ти не моя, го­луб­ка си­ва!..

Щаслива до­ленька твоя,

Моя же до­ля не­щас­ли­ва,

Бо ти, дівчи­но, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю?

Чим пох­ва­люсь тобі і я?

Хіба лиш тим, що тя ко­хаю;

Но ти, дівчи­но, не моя!..

МЕНЕ ЗА­БУДЬ, МОЯ ДІВЧИ­НО!...

Мене за­будь, моя дівчи­но!

Спокійно жий, щас­ли­ва будь,

Цвіти хоть ро­жой, хоть ка­ли­ной, -

Мене за­будь, ме­не за­будь!..

Мене за­будь - і тяж­ким смут­ком

Не роз­би­вай біленьку грудь:

Шукай собі ко­хан­ка хут­ко,

Мене за­будь, ме­не за­будь!..

Мене за­будь, ме­не не тре­ба!

Та як­би я ко­ли-не­будь

Тебе за­був… - о бо­же з не­ба,

Мене за­будь, ме­не за­будь!..

19 фев­ра­ля

ПІСНЯ

Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди,

Добрі лю­ди, ви, сусіди,

Що за­ду­му­юсь між ва­ми,

Що жу­рю­ся я завсігди.

Літа мої мо­лодії…

Що ж по то­му? Що ж по то­му,

Як без щас­тя, як без долі

Жити в світі мо­ло­до­му?

Моє щас­тя за го­ра­ми,

Може, дру­гим по­ма­гає.

Моя до­ля враз з Ду­наєм

В синє мо­ре уп­ли­ває.

Життя моє! Жит­тя моє!

Ти - по­ко­ше­ная ни­ва.

Не зос­та­лась, не приг­ну­лась

Жадна квіточ­ка щас­ли­ва.

Серце сох­не, сер­це чах­не,

Душа ра­да в хо­ло­до­чок;

Но де гля­ну, по­див­лю­ся -

Тільки камінь та пісо­чок.

Серце сох­не, сер­це чах­не,

Як в полі би­ли­на тая,

Поки йо­го не при­гор­не

Де мо­ги­ла си­ро­вая.

І при­гор­не мо­ги­лонька!..

Хто ж рідненький там зап­ла­че?

Хіба во­рон чор­нок­ри­лий,

Пролітаючи, зак­ря­че!..

І при­гор­не мо­ги­лонька!..

Хто ж за ме­не спо­га­дає?

Як по­ду­маю за сеє,

З жа­лю сер­це роз­пу­кає…

Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди,

Не ди­вуй­тесь ви, сусіди,

Що за­ду­му­юсь між ва­ми,

Що жу­рю­ся я завсігди!

29 июня 1854 го­да.

Кам[енец]-Подол[ьский]

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де по­ки­нув я дівчи­ну,

Де по­ки­нув чорні очі…

Повій, вітре, з по­лу­ночі.

Між яра­ми там до­ли­на,

Там біленькая ха­ти­на,

В тій ха­тині го­лубонька,

Голубонька-дівчинонька.

Повій, вітре, до схід сон­ця,

До схід сон­ця, край вікон­ця.

Край вікон­ця постіль біла,

Постіль біла, дівча ми­ле.

Зупинися ниш­ком-тиш­ком

Над рум'яним білим лич­ком,

Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся,

Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся.

Як спить ми­ла, не збу­ди­лась -

Нагадай їй, з ким лю­би­лась,

З ким лю­би­лась і ко­ха­лась

І ко­ха­ти при­ся­га­лась…

Як заб'ється їй сер­денько,

Як дівча зітхне тя­женько,

Як зап­ла­чуть чорні очі,

Вертай, вітре, к по­лу­ночі.

А як ме­не по­за­бу­ла,

Як не­лю­ба при­гор­ну­ла -

Ти розвійся край до­лині,

Не вер­тай­ся з Ук­раїни…

Вітер віє, вітер віє;

Серце ту­жить, сер­це мліє…

Вітер віє, не вер­тає,

Серце з жа­лю за­ми­рає.

НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...

1

Не знаєш ти го­ря,

Не відаєш жа­лю, -

Щасливий ти, дядьку

Прохоре-ковалю!

Заліза пу­да­ми

І на­чин­ня маєш,

Сядеш у світлиці -

Думоньку га­даєш.

І га­даєш ду­му:

Скільки пудів взя­ти,

Щоб, на ди­во світу,

Штабу ізку­ва­ти.

І вдруг твої слу­ги

Вугля на­си­па­ють,

Широкії міхи

Вогонь роз­ду­ва­ють.

Горить чор­не вуг­ля,

Горить, не зга­сає,

Залізо ка­литься,

Іскри роз­си­пає.

Залізо збіліло -

Хватаєш кліща­ми,

Кладеш на ко­вад­ло,

Вариш мо­лот­ка­ми.

І го­то­ва шта­ба,

І не маєш. Жа­лю…

Щасливий ти, дядьку

Прохоре-ковалю!

2

Пішов і я, дядьку,

Від батька на во­лю:

Сиджу на чу­жині

Кую свою до­лю.

Заліза і сталі

Я не по­ку­паю,

Начиння і куз­ню

Свою рідну маю.

Сильні міхи ду­ють,

Залізо біліє;

Кладу на ко­вад­ло -

Рука мені мліє.

І тяж­ко, і важ­ко

Молот підійма­ти,

Бо ніко­му, вид­но,

Мені по­ма­га­ти.

Підійму я мо­лот,

По залізу вда­рю,

Но шта­бу до шта­би

Ніяк не при­ва­рю.

Та як при­ва­ри­ти:

Піску я не маю.

І ся­ду я з го­ря,

Думоньку га­даю.

І га­даю ду­му:

Ой бо­же мій, бо­же!

До ко­го я вдам­ся?

Хто мені по­мо­же?

3

Піду я до батька,

До рідної неньки…

"Но, батьку мій, батьку,

Голубе си­венький!

Шістнадцять літ ру­ки

На ко­го ро­би­ли?

Чи ж ти іще досі

Не ви­ро­бив си­ли?"

А бра­ти мо­лодші,

Сестра моя рідна -

До ко­го приг­неться

Головка їх бідна?

І німіє сер­це,

І не зно­шу жа­лю, -

Вдаюся до те­бе,

Прохоре-ковалю.

Прохоре-ковалю,

Моя ти ро­ди­на,

Я ги­ну в чу­жині,

Як тая би­ли­на.

Я ги­ну, а міг би

Ще си­лоньку ма­ти

І не да­ром зем­лю

Сирову топ­та­ти.

Поможи, Про­хо­ре,

На до­лю хо­ро­шу;

Рублів п'ятьде­сят лиш

У те­бе я про­шу.

Рублів п'ятьде­сят лиш,

А більше не тре­ба;

Пошле тобі гос­подь

Сто раз більше з не­ба.

4