Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

повстав! Тоді, немов маля, Злякався кари, вчувши крик здаля, І втік із палацу брехун проворний… Та королівські війська замогли Повстанців неозброєних. В палати На суд за боягузтво привели Співця того. Заслуженої плати Він дочекався за свої хвали: Його звелів тиран четвертувати!

1956

6 Людське життя — не книги чорновик, Не вирвеш слова звідтіля ніяк. А він в душі носив смертельний ляк, Немов трава, під кожним вітром ник. Прислужувати, наче кельнер, звик. За Польщі говорив, що він поляк, За німців — німець, нині цей підляк Волає що є сил: «Я — більшовик!» Мерзенний раб! Не вірте ви йому, Він рідну матір тричі вже продав, Він жив, не відаючи про страму, Безчестя сіяв, вигоди збирав, Він, боячись потрапити в тюрму, Людину сам в собі на смерть скарав.

1956

7 Якби я втратив очі, Україно, То зміг би жить, не бачачи ланів, Поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно. У глибині моїх темнот і снів Твоя лунала б мова солов'їно; Той світ, що ти дала мені у віно, Від сяйва слова знову б заяснів. А глухоти не зможу перенести, Бо не вкладе ніхто в печальні жести Шум Черемоша, співи солов'я. Дивитися на радощі обнови, Та материнської не чути мови — Ото була б загибель-смерть моя.

1956

8 О Львове, батьку мій правічний, знаю, Як мучила тебе страшна жада В бою, коли напасницька орда Топтала й роздирала Русь безкраю. Хоч марилась і снилася вода, Ти не втікав до Вісли чи Дунаю, Ти не кричав: «Рятуйте, помираю!» Попалений, немов земля руда. Там підживляли душу міста лози Могутніх рік, там ніжились плоди… А ти ковтав зі смутку власні сльози. Та вчув Дніпро твій стогін — крик біди, І в пригорщах крізь вогневійні грози Приніс тобі цілющої води.

1956

9 Була цісáрська Австрія міцна, Та пощадити нас була готова: Ми мали жити, вмерти мала мова, Нам душі мала видати казна. Слова чужі, неначе сарана, Сідали на сади і парки Львова. Та зелень оживала знов чудова, І не загинула Галичина. Лиш на Личакові ще є гробниці, Де Габсбургів зотліли слуги ниці, І слово їх лежить, як пилюга, На камені могильному твердому. А біля нашого ясного дому Лунає наша мова дорога.

1958

10 В Личаківській задумливій діброві Нерівними рядами вздовж алей Стоять, неначе шафи мармурові