Леся Українка - Том 2

мені її,— хай буду Я знов потужним на годину!»

Вмолив він бога тим благанням, В Самсона знову уступила В остатній час перед сконанням Незмірная, нелюдська сила.

Тоді, колону обійнявши,

Потряс він дужими руками,—

І стеля рушилась і, впавши,

Його покрила з ворогами!

[с. Колодяжне, 1888 p.]

МІСЯЧНА ЛЕГЕНДА

(Посвята моїй мамі)

Весняної ночі, як в небі високо Стоять білі хмароньки в крузі;

Як вітер шепоче й зітхає глибоко У сонному темному лузі;

Як тихо усюди, і в полі, і в хаті,

Як співи затихнуть дівочі;

Як втомиться мати співати дитяті Й закриє утомлені очі;

Як сни золотії колишуть дитину І стелять їй мрії барвисті;

Як сам соловейко малий на хвилину Замовкне в кубелечку в листі,—

Тоді затремтять полохливо, швиденько Скрізь тіні химернії дрібні,

І спустить додолу тоді місяченько,

Мов струни, ті промені срібні,—

Тоді від заходу, зо мли таємної,

З оселі вечірньої мрії,

Луна пронесеться від пісні дивної, Гучної, мов гімни надії,

І янгол величний з зорею на чолі,

Мов хмарка прозора, поплине,

Сіяючи світлом одвічної волі,

До місяця вгору полине;

І тихо руками до струн променистих Співець яснокрилий торкнеться,

зо

І легкая зграя акордів перлистих Із неба на землю поллється.

Той голос надземний часами лунає В піснях соловейка навесні,—

І тільки обранець між людьми здолає Співать тії гімни небесні.

II

У маленькій хатинці, у тихім куточку Мати спить і дитина маленька.

У віконце одчинене линуть з садочку Урочисті пісні соловейка.

Мати спить, над колискою сина схилившись, Певне, пісню малому співала,

А тепер, як приспала його,— утомившись, Край його і сама задрімала.

Спить маленький; матусину руку щільненько Обняли рученята дрібнії;

Перед ним красні мрії снуються легенько, Невиразні, але чарівнії.

І крізь сон йому чується спів соловйовий, Тонкі пахощі квітів з садочку,

У віконце вривається легіт майовий.

Промінь місячний гра на видочку...

Раптом стихло усе... і з небес залунала Пісня та чарівна янголина.

Тую пісню дитина крізь сон почувала,—

І всміхалася любо дитина.

III

Ріс же той хлопчик при неньці коханій, Що обіцяла ясну Долю і славу дитині жаданій,

Як колихала до сну;

«Спи, любий синоньку! спи, моя врода! Будеш ти в світі щасливий,

Буде тобі поміж людьми догода,—

Ти ж бо у мене вродливий!..»

Виріс той хлопчик, вродливий та гожий, Гарний, як малево, став,

Голос до того дзвінкий мав, хороший, Штучно, чудово співав.

Слави шукав по світах він усюди —

І запобіг, і знайшов:

Юрбами всюди зіходились люди,

Всяк його слухати йшов.

Всі його знали, усі дивували,

Чув він хвалу собі скрізь,

Бачив, як усміхи втішливі грали,— Тільки не бачив він сліз.

Голос блискучий, мов крига ясная, Штучнії співи дзвінкі

Тішили так, і юрба навісная Кидала квіти й вінки.

«Слава митцеві!..» Та доля лихая Зрадила хутко його.

Забавка людям знайшлася другая!

Збувся він слави, всього!

Хто так недавно приймав гучну славу, Світ того хутко забув;

Кинув співець тоді юрбу лукаву,

В рідний свій край повернув.

Бідний мистець! він зневірився в людях! У глушині, самітний,

З гордим, холодним презирством у грудях Шив він, забутий, смутний.

Ходить смутний співець по хатині, Зсунув брови, заломлює руки;

Смутно, гірко йому в самотині,

Серце рветься від жалю, від муки.

Став співець край віконця малого, Погляд звів геть на небо нічнеє,

Ніч суворо дивилась на нього...

І промовив він слово сумнеє:

«Тяжко жити в зрадливому світі!

В серці рани глибокі палають,

Серце вражене буде щеміти,

Поки в землю його не сховають!..»

На устах слово прикре німіє...

У садочку так глухо і темно.

Соловейків нема. Вітер віє,

Шелестить верховіттям таємно.

«Що се? знов я той чад споминаю?! Ні, я з пам’яті вирву ту славу!

Я ненавиджу, я проклинаю Ту юрбу неправдиву, лукаву!..»

Гордо блиснув очима й зважливо Чоло вгору підвів на хвилину,

Потім знов похилився журливо...

Що згадав він у сюю годину?

Він згадав, як в сій самій хатині З ним була його ненька рідненька.

Тихо, любо жилося дитині,

І ніщо не сушило серденька.

Любі спогади!.. Ночі весняні,

Ночі місячні... спів солов’їний...

Потім співи матусі кохані...

Знову спів,— дивний спів, янголиний!..

«Хто співав? Де? Коли чув я теє?.. Не згадаю!» — покликпув у тузі...

Слав проміння йому золотее Місяць з неба, сіяючи в крузі.

«Я згадав! я той спів пам’ятаю!

О, якби та юрба неправдива Вчула, як я тепер заспіваю! — Скам’яніла б з нестяму та дива!»

І мистець заспівав; але штучно, Дивно, гостро той спів розлягався,

Якось дико, хоч гордо та гучно,

Забринів, затремтів — і порвався.

Заломив же співець тоді руки:

«Ні! минули часи ті щасливі!..»

Полились не мистецькії гуки,

А ридання гіркі, розпачливі.

V

Не день, не годину, в журбі та в печалі, Прожив той співець, як в пустині,

А далі запрагнув гіркі свої жалі Вповідати щирій людині.

Та люди чужі тих розмов не приймали, Що людям до жалю чужого?

Одні позіхали, байдуже мовчали,

А другі тікали від нього.

Коли ж хто з своєю журбою до нього, Неначе до друга, вдавався,—

Співець утікав тоді сам вже від того,

Від жалів чужих він ховався.

Вернувся додому у тяжкій розраді І сумно схилив своє чоло.

«Чи варто ж в людей сих шукати поради? Нікчемні тут люди навколо!

Кому я віддав дорогі самоцвіти Найвищого чистого хисту?

Чи варто ж під ноги їм кидати квіти, Снувати веселку барвисту?

Не варто служити химерному світу!

Нехай в самотині загину,

Але вже я більше прекрасного цвіту Під ноги тій зграї не кину!»

Тьмарилися думки і серце боліло...

Співець підійшов до віконця:

В садочку все квітом весняним біліло, Сміялося проміння сонця.

Вже сонце котилось до темного бору І в теплім промінні йупало І ярі лани, і веселую гору —

Навколо все барвами грало.

І вабило яснее сонце злотисте Співця з його смутної хати Туди, в теє поле простореє, чисте,

По волі гуляти-блукати.

І вийшов співець геть із хати сумної,

На вулицю вийшов сільськую, Корився принаді весни чарівної,

Забуть хотів тугу тяжкую.

На вулиці там недалечко стояла Громадка людей невелика,

З середини тої громадки лунала Журливая, чула музика.

Співець пристунив до гурточку малого Поглянути, що там такеє?

Там лірник сидів собі долі,— край нього Поводар, хлоп’ятко малеє.

Щодалі все більше людей прибувало, Виходили з кожної хати,

Стареє й малее до гурту ставало Сліпого співця вислухати.

їм лірник співав про колишню неволю, «Даремщину-панщину» злую,