Леся Українка - Том 2

class="p">Про тую нещасну підданськую долю,

Про панську сваволю лихую.

А ліра голосить, квилить жалібниця,— «Сирітки» сліпець починає.

Ой вже не одна у гурті молодиця Хустиною сльози втирає.

Он плаче в куточку дівчатко маленьке,

В знесиллі схилилось до тина,

Від плачу стинається тіло худеньке:

Сирітка — та бідна дитина!..

Кінчалася пісня; слова жалібнії Змінилися в слово потіхи:

Що там десь, у бога, за муки земнії — Небеснії ждуть нас утіхи.

Слова потішали, а голос і ліра,

Як перш, голосили-ридали,

Лагідна потіха і ясная віра

Зникали, в жалю потопали...

«Нема в світі правди!» Сей крик розпачливий Не співом, а плачем озвався.

Сей поклик гіркий, безнадійний, вразливий Співцеві у серці віддався,—

Мов серце розкраяв... Тяжкії ридання Співцеві знялися у грудях;

Він кинувся геть, геть від того співання,

Що плачем озвалось по людях.

Пішов він далеко від тої громади,

Але не до білого двору,

Пішов до діброви шукати поради,

До темного смутного бору.

Там довго блукав він по темному борі,

За ним його туга літала.

Вже й нічка настала, засяяли зорі,

І темрява бір залягала.

Співець не вважав ні на тіні ворожі,

Що скрізь від дерев простяглися, Співець не вважав ні на зіроньки гожі, Що тихим огнем зайнялися.

Не сходили з мислі йому тії гуки,

То тихі, то сумно-здужалі,

Були в них якісь недоспівані муки,

Якісь недомовлені жалі;

І тяжко йому, невиразнії муки Серденько зболілеє стисли,—

Співець розпачливо здійняв свої руки,

В очах йому сльози заблисли.

«Якби мені знову колишняя сила,

Якби мені гуки міцнії,

Тоді б мене туга оця не гнітила!..

Ох, співи мої голоснії!..

Коли б же тепер хоч на час, на годину Вернути співецьку потугу,

Полинув би спів мій на цілу країну, Домовив би гіркую тугу!

Не марної слави, не сміху пустого,

Я сліз буду в світі шукати,

Для сліз отих щирих, для смутку святого Ще варто і жити, й співати!»

На небо він глянув очима смутними,

Од місяця промені впали Йому на обличчя стрілами срібними,

В сльозах йому сріблом заграли.

Лагіднеє світло до серця проникло, Серденько міцніше забилось,

І все, що давно було з пам’яті зникло, Зненацька так ясно з’явилось.

І співи матусі, й дитячії мрії,

І місячні ночі навесні,

І співи гучнії, мов гімни надії,

Забутії співи небесні —

Він все пригадав... Раптом пісня чудова Навколо геть-геть залунала,

Луну підхопила зелена діброва І з вітром далеко послала.

Відколи на світі пісні гомоніли,

Такої не чуто ніколи.

Все стихло, а вільнії гуки летіли Далеко за гори, за доли...

VI

Знов співець у широкому світі,

Знов його наче бога вітають,

Люди сиплють і лаври, і квіти,

Дорогі подарунки складають.

Ясна зала вся світлом палає,

Гомін плескання, громада без ліку.

Гомонить люд, співця викликає —

Він придбав собі славу велику!

На кону він. Мов хвилі морськії Загули, заревли, зашуміли

Голоси невгамовні людськії,

Знову квіти дощем полетіли.

Заспівав, і юрба величенна

Мов життя на той час зупинила;

Прислухалась юрба незчисленна,

Що та пісня дивна гомоніла:

«Мені чоло сьогодні квітчає

Сей почесний лавровий вінець.

Я склоняюсь, бо слава вінчає,—

їй же клониться кожний співець.

Славо, горда та пишна царице!

Хоч склонив своє чоло співець,

Та не вірить тобі, чарівнице,

Як зрадливому морю плавець.

Не для слави — для вас, мої браття,

Я свій скарб найдорожчий ховав,

Він чистіший, ніж ясне багаття,

І не легко його я придбав.

Скільки сліз було гірких пролито — їх лічив тільки місяць ясний! Скільки муки було пережито —

Знає те мій садок затишний!

Наче квітка, росою умита,

Так мій скарб від тих сліз розцвітав, Мов калинонька, сонцем пригріта,

Від палкого жалю виростав.

Місяць промінням смутним, лагідним Цілував його, пестив, кохав,

Але сам своїм серденьком бідним Я життя тому скарбові дав.

Отже, скарб сей, єдиний, що маю,

Я вам, браття, тепер віддаю,—

Вам і рідному любому краю,—

Тож прийміте ви пісню мою.

Недомовлені гіркії жалі

В рідній пісні почув я колись,

Бачив тихії сльози печалі,

Що, мов перли, котились-лились.

Тії сльози, ті перли яснії,

Певне, впали у серце моє,

Бо ще й досі на сльози сумнії Пісня з серця мого устав.

Коли співи мої жалібнії

Знову викличуть сльози чиї,

То над скарби усі дорогії Надгорода то буде мені.

Я шукаю тії надгороди,

Я за нею подався у світ,

Більш, ніж лаври та гомін догоди,

Мені скаже той тихий привіт.

Знайте, браття: хто пісні смутної Вислухати від мене прийде,

Не забуде він пісні дивної,—

Вона в серце йому западе...

Як умру я, імення славутне

Хутко з пам’яті зникне усім,—

Хутко-хутко усе «незабутне» Забувається в світі отсім!

Але поки ще буде на світі Хоч єдина людина сумна,

Доти буде між людьми бриніти Моя пісня смутна-голосна.

Довго щирими сими словами До людей промовлятиму я;

Я загину,— та довго між вами Гомонітиме пісня моя!..»

[Євпаторія, 4 серпня 1891 р.

Зовсім скінчено 92 p.]

РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ

(Посвята дядькові М. Драеоманову)

ЗАСПІВ

Спогадаймо давнюю давнину, Спогадаймо повість незабутню Про далеку вільную країну,

Про стару Шотландію славутню.

Давня повість! і на байку схожа,— Є в ній певні справи, єсть і мрії, Але ж правда, наче зірка гожа, Сипле скрізь проміння золотії.

Правда нам світитиме крізь хмари, Ми ж далеко думкою полинем,

Ми поглянем на військові чвари,

В давній славі спогадом поринем.

І

Вже буде літ п’ятсот тому,—

На край шотландський вільний Війною йшов король Едвард, Англійський владар сильний.

Зібрав він лицарів своїх,

Все горде, пишне панство,

Щоб то шотландський вільний люд Забрати у підданство.

По всій Шотландії йде гук Луною голосною:

«До зброї, браття! ось іде Король Едвард війною!

Гей, миле браття! чи у нас Ясної зброї мало?

Хіба в шотландській стороні Вже лицарів не стало?»

Лицарство йде, земля гуде; Зійшлись ворожі лави...

Багато буде сього дня Кривавої забави.

Блищать списи, бряжчать мечі І шоломи яснії,

Гукають люто вояки,

Ржуть коні воронії.

Воюють день, воюють два,

На третій день — ой горе! Шотландці крикнули: «Біда! Король Едвард нас боре!»

Англійське військо б’є-січе, Англійська зброя сяє; Шотландська зброя опада, Лицарство знемагає.

Аж тут король Едвард спинивсь, І сурма забриніла,

Знялась над військом корогва, Та не барвиста — біла.

Всі стали тихо, всяк свій спис Додолу похиляє,

Гука герольд: «Король Едвард Шотландців призволяє

Лихую зваду залишить,

Спокій вернути краю,

Прийти до згоди без війни По братньому звичаю.