Ірена Ігорівна Карпа - Фройд би плакав

Париж – Франкфурт – Джокджакарта – Джакарта – Банг-кок-Джакарта – Джокджакарта – Київ – Яремча – Київ – Джакарта – Плі Айр – Убуд – Джокджакарта – Берлін – Мюнхен – Київ – Делі – Агра – Катманду – Тхімпху – Київ – Яремча – Лімасол – Київ – Ярославль – Київ – Прага Такий шлях зробив цей роман, перш ніж стати книжкою «Фройд би плакав». Кемпінги і дорогі отелі, помешкання українських заробітчан і західних дипломатів, шведський коханець зі шляхетною місією покращити світ і російський коханець з купою проблем, світ шоу-бізнесу і буддійські храми, а ще – багато-багато коротких притч і анекдотів, сумних і не дуже історій. Все це з відвертістю, якої ще не знала українська література. Ця книжка може приголомшити, але не відпустить до останньої сторінки, залишаючи відчуття довгої і виснажливої подорожі, після якої стаєш іншою людиною.

Ирена Карпа

Фройд би плакав

Художник– оформлювач Л Д. Киркач-Остова

© I. Карпа, 2004

© I. В. Осипов, художні оформлення, 2004

© Видавництво «Фоліо», марка серн, 2004

Передмова

Ну от, дочекалися й ми першого в історії української літератури колоніального роману. НІ, ірена Карпа – не Ловренс Аравійський, неДжозеф Конрад і не Редьярд Кіплінґ. У неї інше призначення й інше доручення. У неї навіть стать інша. Не думайте, що вона просто жінка. Це андрогінний монстр, який не знає, яку дурницю йому витворити кожної наступної миті. Це надмісткий твердий диск із безмежною пам'яттю, здатною перетравити і засвоїти всі ці азійські чунга-чанґи, шіви, брабхупади і пропани з бутанами. Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість, із загальноєвропейською за компанію, босими ніжками невиліковної Лолітки. Це вразлива і надчутлива дівчинка, яка хотіла вдочерити носоріжку. Це дівчинка, яка курить і не затягується. Це дівчинка, якій, у принципі, і не треба курити, її і без того пре. Це перша українська письменниця, котра потрапила у саме серце Азії і розповіла нам про незвіданий світ нашою літературною мовою з вкрапленнями всіх можливих іноземних мов, мови жестів, мови рухів, мови матів, мови крові, мови любові. Не знаю я, від чого тут плакати Фройду. А от Шевченко з Франком точно б заплакали. Кривавими слізьми щастя і звільнення. Ну, був Кобзар, був Каменяр, була Дочка Прометея, був Буковинський Менестрель (чи як його там називали), була Третя і Четверта Лесі, а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало. А тепер ми маємо її. Точніше, вона має нас – від світання до смеркання, має з усією своєю карпатською ніжністю, має нас в Індонезії і Тайланді, в Сінгапурі і Куала-Лумпурі, має нас у Києві й Аґрі, має нас у Катманду і в Тхімпху. Тьху! Одне слово: «Ґод сейвз зе Квін Марла форева енд ева!»

Андрій Бондар

Фройд би плакав

(Мар-о-Мар)

БОГДАН

(бо чому завжди РОМАН?!)

To Martti

You can go anywhere

wandering freely

throughout the free words.

The dull-hued body

will mellow

and shine.

All impurities

will be removed

and the six chakras

will become visible

to the eye.

The gold-colored alchemy

will heed your every word.

In the Sleepless Sleep

all subtlety

can be perceived

Look and See.

(St Bogar, і І I A.D.)

Сівши до потягу «Париж – Франкфурт» і проспавши сидячи якихось три години, Марла не без подиву збагнула, що:

– Туга за батьківщиною безслідно випарувалася. і навряд чи конденсується назад.

Байдуже споглядаючи невротичне розсаджену герань під червоними дахами німецьких бюргерів, Марла слайдами, ніби тасувала колоду карт, перекидала в голові картинки Києва. Тут же, у вікнах потяга, до неї блискавично моргав парк Шевченка з імпотентними гравцями в шахи і запахом пошуку пива, псевдокитайська забігайлівка з волоссям у зупі, жовто-сіре метро, модні магазини однакового шмаття, якісь уламки арматури й пурпурового мармуру. З'являлися також і люди. Вони поставали в темних дверних прорізах невеличких подорожніх станцій, і Марла не могла достеменно визначити, чи були це справжні люди, чи, як у більшості випадків, лише їх двомірні картонні шаблони. істину виявляв лише розтин.

Вчорашні дві цигарки гонорового гашишу і безсонна ніч пішли Марлі на користь: сприйняття дійсності розпарилось і поглибилось. Марла без особливих протестів з боку власного сумління ворушила ногами в проході між сидіннями, ліниво споглядаючи анемічне обурення жіночки у блузці кольору тюльпанів. Натрапивши на цей колір, Марла відразу ж пригадала Амстердам, торгівлю пластиковими квітками, справжніми тюльпановими цибулинами й автентичним, як сама природа (а випливало це з ціни € 70 за пакетик), насінням канабісу.

– Ну то й пес із ним… – (Марла все-таки зітхнула), – подумаєш – не вийде з мене плантатора, не розведу я сорт «Шіва-Шакті». Ну то й що? Все одно мене трава не впирає. Пішов на хуй весь цей мейнстрім разом узятий. і, бляха, щоб дійти цієї істини, мені треба було пертися аж в Амстердам!

Три дні тому, потрапивши до наркоманської мекки, Марла посеред вулиці збагнула, що не хочеться їй іти ні в який соїїее, і ніякої не хочеться їй дегустації канабісу, і ніякого кокаїну, екстазі) на останні гроші вона не куплятиме, бо А НАЩО?

Скучно, чи що…

Тоді вони з приятелем просто взяли по пиву і просто випили його, сидячи на асфальті. Зажовуючи те пиво дешевою піцою з тунцем, вони навіть не підозрювали, що над ними нависав штраф розміром у 6 євро, а це ж майже 10 бляшанок «Гайнекену»… Одне слово, Марла страшенно пишалася своєю абстиненцією від трави, аж поки не з'явився звідкись на зупинці, де вона проводжала свого приятеля на автобус до Берліну, чеський адвокат.

– Привіт, – звернувся він до них англійською (про те, що він адвокат і про те, що він чеський, Марла довідалася вже потім), – ви не знаєте, хлопці, де тут можна переночувати?

– Чого ж не знаємо? Там само, де й ми будемо… Тобто, де я буду… – Марла зиркнула на свого горе-приятеля, що втікав до Німеччини нічним автобусом, кидаючи її напризволяще без на-мета і права ночівлі в кемпінгу саму-самісіньку. Марлин автобус до Парижа відходив аж на наступний ранок, а оскільки нещодавно вона, замість того, щоби зготувати сніданок колезі, побігла фотографувати графіті «Слава Серби!», колега оголосив її феміністкою та поганою подругою, сказав, що слава Богу, він вже їде від неї геть до своєї мудрої і доброї ґьорл-френд, і що скоріше поїде, то краще, бо як же він, купивши квитка на автобус пізніше Марлиного, зовсім один тут вештатиметься в чужому місті з речами, і ніхто його на автобус не посадить?!! – Досить. – Видихнула Марла. – Вали Трохи забагато було в цьому жіночого істеричного синтаксису, навіть як на доволі молодого (19 років) хлопця. Всі ці нескінченні монологи юного літератора, перенасичені словами штибу «атмосферність», «митці», «енергетика», «символи», «духи», «містичний ірреалізм» (ха-ха-ха…), викликали у Марли банальну відрижку – таку, що буває після несвіжого київського торта вкупі зі свиними котлетами з цибулею грубої нарізки всередині.

– А за «феміністку» атвєтіш…

Як би там не було, а попри відчуття звільнення від цього 70-ти кілограмового памперса, Марлу не полишало й відчуття легкого стрьому. Вона, щоправда, переправила дату виїзду на купоні кемпінгу з 14-го на 15-те серпня, але при мінімально прискіпливому