Леся Українка - Том 2

І я почув, як вороги знущались,

Я розгнівивсь тоді, в мене вступив дух божий, Мов льон горілий, пута всі розпались.

Після схопив я щелепи ослині,

Що коло мене там лежали долі,

Багато ворогів поклав я по долині,

Котрі ж зостались, розігнав по полі».

«Скажи ж ти, звідки сила та безмірна,

Що рівної нема їй в Палестині?

Ти обіцяв,— обітниця хай буде вірна!

Тепера мусиш ти сказать дружині!»

«Ні, милая, лиши своє бажання!

Не можу я тобі відповідати:

Не відповім нікому я на те питання,

Хоч би питала в мене рідна мати»,

І мовила хорошая Даліла,

Схиливши голову на руку гарну:

«Казав, що все вволиш, про що б я не просила... Питаю ж я таку дрібницю марну!..»

Самсонові докірлива та мова У серці тяжко, гостро віддається,

І хоч не мовить він коханій ані слова,

Та звага твердая вже подається...

Вона ж вмовля його лагідними речами І прилуча до пестощів благання. .

На личку усміх ясний бореться з сльозами, Що сяють в очах, мов роса порання.

Перед сльозами і благанням ревним Холодна втримливість, як віск, розтала,— Самсон зняв річ до неї голосом непевним,

І таємничо мова залунала:

«Ти хочеш знати, звідки моя сила...

Тож знай: я богом змалу був обраний,

І вже в той день, як мене мати породила,

Я назореєм божим був названий.

І кучерів моїх ще з того часу Холоднеє залізо не стинало,

І завжди я носив святую ту покрасу,

І святобливість то мою з’являло.

Мій волос має силу превелику,

Мене не подола весь люд ворожий,

Хоч би його зібралось тут без ліку,—

Бо на до мною дух витає божий!

Коли б хто міг ті кучері обтяти,

Не вдержав би в руках я й меч булатний; Тоді зломить мене й маленькому дитяти Було б не тяжко,— я б лежав безвладний».

Скінчив, умовк і зсунув брови темні,

Немов картавсь, що видав таємницю;

Та швидко залишив картання ті даремні,

Як глянув на Далілу-чарівницю.

Вона його так любо пригорнула,

В очах такая щира втіха грає,

Від чого ж тая радість спалахнула,

Самсон того не відає, не знає!..

0 горе, горе, краю палестинський!

Чи знаєш ти, яка тобі недоля?

Зрадіє ворог твій, люд філістимський,

Бо полягла твоя і влада, й воля!

Самсон, заступник твій, надія та єдина, Відкрив чужинці свою міць таємну, Розмовою та поцілунками дружина Зняла заслону з таємниці темну.

Від боротьби й від щастя утомившись,

Заснув Самсон — і голову думливу Склонив до милої; вона ж, схилившись,

Вчиня над ним подію ту зрадливу:

Рукою пестить кучері ті чорні,

А в другій гостреє залізо має,

Одною кучері до себе любо горне,

А другою їх з голови здіймає.

1 підняла з волоссям руку білу,

Після на діл покраса пишна впала,—

Тож гордую, непереможну силу Рука підступна жінки подолала!

«Вставай, Самсоне! Вороги на тебе!» — Покликнула зрадливиця Даліла,

Він встав і глянув сміливо навкруги себе,— Не знав, що згинула вже його сила.

Як приступили філістимські мужі,

Тоді побачив він свою оману.

Вони йому зв’язали руки дужі І повели його до свого стану.

«Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива. -Ти думав, що для тебе я забуду Родину? Ні! Ти гинеш,— дяка се правдива Від мене за погибель мого люду!»

Самсона у кайдани закували,

З його недолі ворогам забава!

Самсону очі ясні повиймали,—

Плач, люд Ізраїля! В темниці твоя слава!

В темній темниці, в кайданах закутий, Сильний колись-то Самсон той сидить, Тяжкую думу гада — й незабутий Жаль його серце знебуле гнітить.

Тяжко Самсон проклинає Далілу,

Що без вагання згубила його,

Жалує тяжко на себе, що силу,

Славу віддав і себе самого —

Та за кохання єхидне, нікчемне... Серце так рветься! Та нащо той жаль, Нащо ті сльози, картання даремне? Помста лиш може вгасити печаль!

Помста... Де ж сила його молодеча?..

Він же і зброї в руці не вдержить,

Не підійме навіть гострого меча,

Сили немає! Невже буде жить

Тая підступниця? Ні, хай сконає!

Єсть же на небі ще правда свята,

За що ж із ним його люд погибає? Боже, що винна країна ота?..

Гине безславно Самсон в самотині,

Серцем же рветься свій люд визволять. Люд у полоні тепер, на чужині,

Легко було ворогам подолать

Край Іудейський, його боронити Нікому стало,— в неволі сумній Той оборонець, він лихом прибитий, Він не поможе країні рідній!

Він у темниці, в кайдани закутий,

Тяжко картаючись серцем, сидить,

Жаль нерозважений, жаль незабутий Серце знебуле і рве, і гнітить.

Питає божая країна І ясні хвилі Іордана,—

Хоч і в неволі Палестина,

І лютим ворогом забрана...

Вже переможці стали станом В долині красній та розкішній,— Під пальмами, над Іорданом, Далеко чуть їх гомін втішний.

А ватаг їх? О, як для його Веселий, радісний сей ранок,— Багато злота дорогого.

І срібла, і вродливих бранок

Добув він. Не війна кривава Йому дала се,— ні, Даліла.

Її була се мудра справа,—

Вона дух сильний той зломила.

Рад філістимець. Гомін, гуки; Радіє люд. Божниці димні Від пахощів; здійнявши руки, Святці 2 співають вдячні гімни

Своєму божищу Ваалу.

Уголос бога вихваляють,

Що він віддав їм на поталу Всю Палестину, і співають

Хвалу Далілі, що придбала Для свого люду славу вічну: Вона Самсона подолала, Зломила силу ту величну.

Гукає владар: «Приведіте Самсона-бранця у палати, Перед мене постановіте,

Його бажаю повидати!»

Покірні кинулися слуги,

Біжать чинить владаря волю; Ведуть Самсона для наруги,—

Хай бачать всі його недолю.

Кайдани тяжкі на Самсоні, Сліпий, сумний він і без сили. Ввели його і при колоні В порога там постановили.

Розлігся гомін, сміх, наруга,

І жарти прикрії чувати:

«Самсоне! Де твоя потуга?

Чи ти забувся воювати?»

Самсон стоїть, мов скам’янілий, Блідий, і мовчки вислухає Оту зневагу: гнів безсилий У грудях стиснутих бурхає.

Аж ось зненацька він здригнувся: До його слуху долетіли Слова вразливі, і почувся Єхидний, прикрий сміх Даліли:

«Здоров, Самсоне! Твоя мила Тебе вітає!» Тая мова Самсона серце вкрай вразила, Не вдержав він гіркого слова:

«О гадино! Моєї муки Тобі, несита, ще не досить?!» Самсон здійняв безсилі руки

І вголос бога помсти просить:

«О боже помсти, Адонаю!

Вволи мою остатню волю:

Хай з ворогами й я сконаю,

Та дай помститись за недолю,

За сором мій і мого люду!

Дай силу давню на хвилину!

Верни