Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Катя пішла до старої дідусевої кімнати й дістала темно-зелений альбом. Коли повернулася, Машка вже спала, згорнувшись калачиком під пледом. Катя накрила її тепліше й пішла на кухню. Поставила воду, розморозила фарш.

Вона думала. Машчин тато і її мама — рідні брат і сестра, але не близькі. Спілкувалися формально. А от Машка була їй рідною не лише як двоюрідна сестра, а як найближча подруга. І її мама теж. Катя щойно повернулася із Запоріжжя, де три дні гостювала в батьків. Написала окремо татові, окремо мамі, що доїхала й усе гаразд. І подумала: якщо матиме дитину, любитиме її більше. Просто більше.

Телефон сповістив про нове повідомлення:

 «Привіт, Катюш. Завтра вільна? 15:00 — хочу забрати тебе на одну виставку. Потім вечеря. Гліб. Наберу зараз?»

Вона всміхнулася й відповіла коротко: «Так».

За хвилину зателефонував Гліб. Його голос був м’який, оксамитовий, як у фільмах, що залишають післясмак.

— Що робиш?

— Помішую фарш. Хочу приготувати вермішель по-флотськи. Або, якщо красиво, пасту болоньєзе.

— Ти чарівна. Цілую. Чекаю зустрічі.

Катя засміялася, тримаючи телефон біля вуха. Вона навіть трохи пританцьовувала — від радості й щоб розвіяти легке хвилювання. На кухню зайшла Машка, розпатлана, ще сонна, загорнута в плед, наче гусінь.

— Ти що, обпеклася? — здивувалася Катя. — Сіла так, ніби зима, а надворі ж серпень.

Машка мовчки вмостилася за стіл, сховавши носа в плед. Потім витягла руки й узяла чашку. Усе ще мовчала.

Вони їли. Катя думала про «цілую» і що вдягнути завтра. А Машка — про щось інше, далеке від цього вечора.

Зранку в квартирі було тихо. Сонце пробивалося крізь фіранки, але тінь на Машчиному обличчі була важкою. Катя нахилилася, торкнулася її лоба — гарячий. Машка згорнулася на дивані, закуталася глибше.

— У тебе жар. Зараз принесу, — прошепотіла Катя.

Вона принесла склянку води й таблетки.

— Це від температури, а ця для тіла, щоб не боліло.

Машка слухняно проковтнула ліки. З дитинства знала: коли Катя турбується, краще не сперечатися.

— Я піду на виставку, добре? — Катя сіла поруч. — Ти поспи. Температура вже трохи спала.

— Іди, — хрипко, але спокійно відповіла Машка. — Я спатиму.

І заснула. Катя ще хвилину дивилася на її бліде обличчя з вологим пасмом на чолі, а тоді тихо встала.

Треба було вибрати одяг.

Це була ціла пригода. Катя довго стояла перед шафою, перебираючи речі. Пальці ковзали по тканинах, ніби приміряли настрій кожної сукні. Нарешті зупинилася на шоколадній сукні від Ruban — простій і глибокій, як ранок. Сукня обіймала талію й спадала м’якими хвилями. Кросівки  підібрала шоколадні, зручні, але з ноткою грації. Волосся злегка підкрутила, наче вітер залишив на ньому свій слід.

Катя крутилася перед дзеркалом. Профіль — як ніжна тінь. Погляд — у глибину. Сукня здавалася створеною для неї. Світле волосся спадало на плечі, контрастуючи з теплою тканиною. Шоколад і вершки. Очі — як темне какао з дитинства.

Телефон сповістив: «Привіт. Я внизу».

Серце клацнуло, наче дверцята поштової скриньки.

Вона взяла сумку, ще раз глянула на Машку — та спала спокійно — і вийшла.

На подвір’ї світило яскраве сонце. Асфальт блищав після нічної роси.

Гліб стояв біля машини в темних штанах і світлій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, одна рука в кишені. Вродливий. Не глянцево, а природно, наче випадково.

Побачив її, усміхнувся очима, ледь підняв брову — без слів, але красномовно: вау.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла вона.

Цього було досить.

Вони сіли в авто, і місто попливло за вікнами, ніби чекало саме на них.

Цей день мав свій сюжет: шоколад, шовк і зустріч, що давно визріла в повітрі. Виставка проходила в старій будівлі білої водонапірної вежі, перетвореній на галерею «Сліди тиші». Фотографії, інсталяції, звуки.

Катя, як професіоналка, звикла бачити скромні бюджети, нечіткі написи на стінах і хаос. Але тут усе було бездоганно: точні підписи, продумане світло, звук, наратив. Вона так захопилася, що не одразу відповіла на Глібове запитання.

— Хто це курував? — нарешті прошепотіла.

— Я б сказав, що я, але це було б неправдою. Ось, — він показав на стіну, де було ім’я знайомої кураторки.

— Геніально, — сказала Катя. — І дякую, що привів.

Усе в ньому — його манера дивитися прямо, не поспішаючи, його мовчання, усмішка — раптом здалося їй не суворим, як раніше, а ніжним. Ніби він умів тримати чужий біль і не ламатися.

З сусідньої кімнати вийшла жінка. Висока, у яскравій довгій сукні, з волоссям, що жило своїм життям. Сильна, вільна.

Катя подумки завагалася: поруч із нею я наче олівцевий начерк на тлі яскравого живопису.