Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

"Музей покинутих секретів", новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це — сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

Оксана Забужко

Музей покинутих секретів

Objekte, die außerhalb ihrer ursprünglich Funktion eine Zeit lang im Erdboden oder in Gewässern lagern, werden zu archäologischen Kulturgut. Sobald sie ausgegraben werden, beginnt ihre «moderne» Historie.

Bei den Bodenlagerung treten <…> häufig unterschiedliche Schäden an der verschiedenen organischen und unorganischen Materialen auf. <…> Die Präventive Konservierung sorgt dafür, dass die unterschiedlichen Materialen die optimalen Lagernungsbedingungen erhalten, damit die Schädigung nicht weiter fortschreitet.

Aus der Ausstellung «KulturGUTerhalten. Restaurierung archäologischer Schätze an den staatlichen Museen zu Berlin». Berlin, Altes Museum, 27.03 — 1.06.2009[1]

Хоч знати, що з нами? Чекай на нас.

Напис 1952 р. На стіні камери у Львівській в'язниці КҐБ (з 2009 р. — музейний комплекс «Тюрма на Лонцького»)

ЗАЛ I. «ОЦЕ!!!»

Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькими зубчиками по краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, — докодаківська доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалі всього вітчизняного, проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотними пиріжками шиньйонів, цих дурацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого, фе, яка гидота!) волосся, і вбрані в такі самі нефоремно-прямокутні, луб'яні на вигляд суконки, як і дами в фільмах Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у «81/2» (принаймні цю вони могли бачити, бодай теоретично, — могли вистояти п'ятигодинну чергу в фестивальній тисняві й прорватись-таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваними набакир шиньйонами й різнобарвно-темними підковами підпахов на білих нейлонових блузках, під які вдягалося кольорову білизну, — вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшу мав: голубу, рожеву, бузкову, але білизни не видно на фото, і тих вогких підків, ані запаху тих черг, — іще не знайомих з дезодорантами, зате душно напудрених розсипчастою біллю й ружем, напахчених яким-небудь «Індійським сандалом» ф-ки «Красная Москва» чи, в кращому разі, польським, так само млосно-солодким «Byc moze…» на різностайно-хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто не відреставрує, - а на знімках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять за сучасниць Анук Еме, жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не видно…). Знаєш, що я оце собі подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забурення політичного клімату — вони влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки — принаймні тієї, що була. Пам'ятаєш, які вони носили шапки? Такі однакові, як уніформа, хутряні куби-вушанки? «Пижикові», еге ж, ось як це звалось, — по-армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих «пижиків» на трибуні Мавзолею 7-го листопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама природа впадала в жалобу, а перед урядовою трибуною — горлали на демонстрантів, мов капо на в'язнів, знервовані розпорядники обіч колони — належалося йти без парасольок, просто попід снігом, щоб не псувати картинку в телевізорі, — кольорових телевізорів теж-бо ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизняна промисловість, — ба ні, були, заперечуєш ти, вже в сімдесяті то не була дивовижа, тільки дефіцит, та й дорогущі ж були як холера… Гаразд, давай далі — ось цей суворий карапуз у пінетках із помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто — бабця Ліна?.. (Химерний знімок, якийсь учепистий, не відірвешся — може, тим, що жінка на ньому, якраз як фотограф клацнув об'єктивом, спустила очі на малюка, з тим заклопотаним і заразом проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на руки немовлят, байдуже, своїх чи чужих, — і ми, по цей бік об'єктива, залишилися чекати, аж доки вона знов підведе на нас погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволі неприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки вже кільканадцять років нема на світі, і якими б очима вона глянула, якби стрепенула була в ту мить повіками, того нам ніколи вже не дізнатися…)

…Так, ніби мені не досить власних привидів — власних невибляклих, усе ще по-карамельному яскраво-коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того «вафельного» растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, — при комп'ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови на мову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд — наче їх щойно вийнято з води й почеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу, підсвідомий стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їх узяли та й видобули на світ — ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б, у нас оця невитравна зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно-тупе, не переломиш, переконання, буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, — на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо, чим вони всі скінчать?.. (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються нам наївними — в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування. Навіть тоді, коли ці люди — наші близькі. Точніше, колись такими були.

— Про що ти задумалась?

— Не знаю. Про нас.

Ось чим різниться подружжя від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою, кохань і закохань: воно включає обов'язковий обмін привидами. Твої небіжчики робляться моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу під Навський Великдень, довшає: Анатолій, Людмила, Одарка, Олександер, Федір, Тетяна — це як звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частині симфонії, віолончельно-низьке, з контрабасовим нутряним вистогном анданте, — Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира: звучить майже як імена іншого народу, але, може, той народ і був іншим, — таже всі, скінчені 1933-м роком на Київщині й Полтавщині, Талимони й Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку про перших християн, аніж про родичів, віддалених від нас усього на яких два-три покоління, тодішні ж західницькі, католицькі імена порівняно з ними ще відлунюють наживо, хоч і дедалі слабнучи, — поки все-таки є кому сказати: це мій вуйко, це мій дідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади, — в цьому місці ти, з тою незрячою ностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю помалу, розфокусовано, як