Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Жінка зупинилася.

— Глібе, не представиш мене?

— Ілона, моя колега, — сказав він. — А це моя Катя.

Ілона простягнула руку щиро, по-людськи, без холодної оцінки.

Катя всміхнулася. Але ще до того, як щось сказала, відчула, як Гліб м’яко торкнувся її ліктя, ніби сказав: «Ти тут, зі мною». І вони пішли далі.

Ресторан був у старому внутрішньому дворику. Ліхтарі над столами, кам’яна підлога, плющ на стінах. Усе нагадувало спокій, який хочеться слухати.

Катя зупинилася на мить при вході — світ був гарний, як у кіно. Вони сіли біля стіни, де гілки винограду тихо стукали в шибку. Слово «вечеря» здавалося надто простим.

— Це твоя колишня? — запитала Катя прямо, без напруги.

Гліб засміявся.

— Ні, колега. Вона чудова, хоч чоловіки її й побоюються. Анестезіологиня. А я лікар-реаніматолог.

— Ти лікар? — Катя здивовано підняла брови. — Я чомусь уявляла тебе зовсім інакше. Ти рятуєш життя?

— Іноді, — спокійно відповів він. — А іноді просто сидиш поруч і чекаєш, поки серце знову почне битися.

Вони помовчали хвилину. Обоє в цій прозорій тиші.

— Мамі скоро сімдесят, — сказав Гліб. — Не знаю, що подарувати. Вона в мене не сентиментальна.

— Я фахівчиня з подарунків, — усміхнулася Катя. — Завжди дотримуюся однієї схеми. Хочеш дізнатися?

Він кивнув.

— По-перше, практичність. Люди більше радіють речам, якими справді користуються. По-друге, довговічність. Подарунок має бути корисним довше, ніж один вечір. По-третє, враження кращі за речі. Якщо можна, даруй досвід, особливо спільний. І ще: не бійся запитувати прямо. Це не руйнує магію, а знімає тягар. І останнє: будь готовий, що навіть ідеальний подарунок можуть передарувати. І це нормально.

— Це ніби про життя, — сказав Гліб.

— І про любов, — додала Катя. Вона подумала, що хотіла б дати йому ще кілька порад. Наприклад, як легко тримати чиюсь руку на рівні серця.

Вони сиділи в затишку вечірнього ресторану. Світло було м’яким, наче пелюстка чайної троянди, а келихи дзвеніли, ніби пам’ять розмовляла з теперішнім.

— Який твій найулюбленіший подарунок із дитинства? — запитала Катя, схиливши голову й спершись щокою на долоню.

Гліб усміхнувся, але відповів не одразу.

— Коли мені було п’ять, тато подарував моїй старшій сестрі велосипед. Гарний, великий, червоний. А мені — нічого. Я стояв у дверях і думав, що, може, ще не доріс до подарунків.

— Це сумно, — тихо сказала Катя.

— Вона старша за мене на десять років. І знаєш, що зробила? Знайшла свій старий дитячий набір лікаря. Там був стетоскоп і маленький білий халат. Вона склала це в коробку й подарувала мені.

— І тоді ти вирішив?

— Що хочу бути лікарем, так. Я тоді нічого не розумів у цьому. Просто одягав халат і слухав сусідську кішку. А тепер мені тридцять п’ять, і виявилося, що це не була гра.

Катя усміхнулася. Його історія торкнулася її серця.

— Знаєш, — сказав Гліб, дивлячись їй у вічі, — іноді здається, що ти вигадуєш себе, граєш роль. А потім розумієш: усе життя вело до цього. І вже не уявляєш інакше. Як із тобою, мабуть. Культура — це ж не просто робота.

Катя кивнула.

— Це те, що залишається, коли все інше зникає.

Вони довго розмовляли про подарунки, що запам’ятовуються, про несподівані повороти, про те, чого не сказали близьким. Потім Гліб глянув на годинник, з легким сумом.

— Треба вже, правда?

— Так. У мене вдома Машка, трохи хвора. Температура спала, але краще бути поруч.

Коли вони під’їхали до її будинку, місто вже спало. Ліхтарі світили тихо, майже шепотом. Вони вийшли з машини повільно, ніби кожна секунда ще могла щось змінити.

Гліб обійняв її міцно, впевнено, як той, хто не хоче відпускати, але мусить. Поцілував ніжно в щоку, біля скроні, майже в подих.

— Поїхали до мене, — тихо сказав він.

Катя на мить затримала подих. Подивилася на нього тепло, ніжно, але твердо.

— Там Машка. Я додому.

Гліб ледь помітно зітхнув, ніби чекав, але все ще сподівався.

— Може, я піднімуся, подивлюся на неї?

Катя похитала головою.

— Ні. Вона, мабуть, спить. І краще іншим разом.

Він не наполягав. Просто ступив ближче й поцілував її ще раз — сміливо, глибоко, не як на прощання, а як обіцянку продовження.

Катя пішла, не озираючись. Знала, що він дивиться їй услід. Відчувала його погляд на плечах, наче легкий шарф, поки піднімалася сходами.

У квартирі було тихо й тепло. Пахло ромашковим чаєм і ледь помітною м’ятою — Машка завжди щось заварювала, коли хворіла.

На кухонному столі лежала записка. Простий клаптик із зошита, злегка вигнутий від вологи чи часу.