Кері Ейка - Запоріжжя. Повернення , Кері Ейка

Ми повернулися.

Півтора року в розлуці. Довгі місяці невизначеності. І ось ми знову тут, у Запоріжжі. Місті, яке колись було домом, але тепер здається чужим, настороженим. Артур дивиться у вікно машини, не розуміючи, що це його місто, те, в якому він народився. А головне — сьогодні він уперше побачить тата.

Машина плавно зупиняється біля знайомої чотирнадцятиповерхівки. Я вдивляюся в обриси будинку, шукаючи зміни, але все здається таким, як було. Чи, може, це я змінилася?

Біля під’їзду стоїть він.

— Привіт, — спокійно, майже без емоцій каже чоловік. Бере Артурчика за руку. — Привіт, малий. Я твій тато.

— Привіт, — тихо відповідає син.

Його голос звучить невпевнено, маленька ручка стискається в кулачок.

— Я понесу його, а ти візьми валізи, — каже чоловік.

Я обережно передаю йому Артура, беру речі й слідую за ними. Ліфт, 11-й поверх. Клацання замка.

Квартира зустрічає нас тишею. Усе так само: меблі, стіни, навіть кішка, ліниво потягнувшись, йде назустріч. Тільки ми стали іншими.

Запоріжжя зустріло нас тривогою.

Вночі небо розірвали вибухи. Глухі удари прокочувалися по стінах, немов чийсь гнів розсипався над містом. Я здригнулася. Серце закалатало.

— Не бійся, це далеко, — спокійно сказав чоловік.

Але як можна не боятися? Я взяла Артура, закутала в ковдру й тихо сиділа з ним у коридорі до самого ранку.

Наступного дня чоловік пішов на роботу, а я почала розбирати речі, наводити лад. Але щоразу, коли звучала тривога, серце стискалося в грудях. Я хапала сина, і ми знову ховалися в коридорі. Наче це могло нас урятувати.

Увечері ми пішли гуляти на «Радугу».

Люди. Їх було так багато. Вони сміялися, ходили парами, діти каталися на самокатах.

— Наче війни й немає… — прошепотіла я.

— Вони просто звикли, — відповів чоловік.

Я дивилася на вагітних жінок, мам із немовлятами. Вони не боялися. Вони продовжували жити, народжувати дітей, будувати майбутнє.

А я?

Я боялася.

Кожну тривогу вскакувала, хапала Артура й бігла в коридор. Боялася виходити на вулицю без чоловіка, наче його присутність могла захистити від будь-якої небезпеки.

— Скоро звикнеш, — сказав він одного разу, спостерігаючи, як я здригаюся від кожного звуку.

Минув місяць.

Я почала звикати. Але жити на 11-му поверсі було страшно, тому я шукала квартиру нижче.

Одного дня ми пішли подивитися місто.

Запоріжжя. Моє місто.

Розбиті будинки дивилися на нас порожніми очницями вікон. Кам’яні уламки лежали на землі, як німа пам’ять про біль.

— Скільки руйнувань… — прошепотіла я.

— Запоріжжя вже не те, — тихо відповів чоловік.

Я зітхнула.

— Коли я народила Артура, я мріяла, що ми гулятимемо на набережній, кататимемося на Хортиці, ходитимемо в парк… Тут було так багато всього. А тепер… Тепер я просто хочу поїхати. Мені здається, поки триває війна, я ніколи не зможу жити тут спокійно.

Чоловік мовчав.

Місто жило. Діти бігали тротуарами, хтось купував каву, хтось поспішав додому. Життя не зупинилося.

А я?

Я дивилася на це місто й відчувала, як страх стискає мене за руки, не даючи зробити крок уперед. Я не знала, що буде далі. Але знала одне — просто чекати я більше не могла.

Я повинна була вирішити, як жити далі.

Кінець