Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Катя, потягуючи вино, згадувала Гліба і його погляд. Початок нового розділу. Але вона мовчала — не від недовіри, а щоб залишити цей спокій сам на сам із собою.

— А ще святкувати дрібні перемоги, — додала Машка. — Написала абзац — кава з сиропом. Закінчила звіт — шоколадка. Це теж мотивація.

Катя засміялася, уявляючи Машку з нотатками і келихом на дивані.

— А ти як? — запитала Машка, дивлячись уважно. — Поїздка змінила тебе?

Катя здригнулася, знизала плечима і усміхнулася.

— Просто дуже втомилася. Але твої ідеї цікаві. Можливо, спробую.

Машка кивнула, ніби завербувала її в команду мотивації. Вони продовжили пити, сміятися, говорити, і десь між келихами Катя зрозуміла: можливо, скоро з’явиться третє дихання.

Машка залишилася ночувати. Катя лежала в спальні, вдивляючись у темряву. Думки про Гліба й нові можливості змішувалися. Це був не кінець, а початок.

Ранок прийшов тихо — промені суботнього сонця пробивалися крізь штори. Катя прокинулася без снів, але з теплом у грудях, як у дитинстві, коли світ здавався великим і безпечним. Вона лежала, насолоджуючись спокоєм.

З кухні лунали звуки. Катя накинула халат і пішла туди босоніж. Машка стояла біля плити в просторій футболці з написом «Be kind», чаклуючи над кавоваркою.

— Доброго ранку, соня! — вигукнула вона. — Без кави ми не виживемо. А ще зробимо сирники. У тебе ж є сир у холодильнику, ти завжди його заморожуєш?

— Угу, — Катя засміялася. І справді, цього ранку було легко — несподівано легко. Жодного клопоту, жодного поспіху.

Вони взялися до справи: Катя місила тісто, Машка ліпила сирники, торохтіла про кактус і кота. Олія зашипіла, запах сирників змішався з ароматом кави. Їхні рухи були злагодженими, теплими, справжніми.

Сирники були готові: золоті, политі медом. Дві чашки кави парували на столі. Вони сіли, насолоджуючись ранковим теплом.

— Знаєш, — сказала Машка, ковтаючи шматок, — я вчуся жити повільніше. Доглядаю рослини, готую, читаю. Спокій — як у дитинстві. Він просто є.

Катя притискала теплу чашку долонями — слова Машки звучали, як музика її ранкових думок.

— Я помітила це років п’ять тому, — розповідала Машка. — Не одразу зрозуміла, що це. Такий знайомий запах, як на дачі. Пам’ятаєш? Тільки момент. Не мрієш, не боїшся. Просто живеш. Як повернути це? Не скажеш: «Припини думати»!

Катя усміхнулася. Їй спливли літні спогади: спекотне повітря, суперечки — хто принцеса, а хто чаклунка.

— Я недавно знайшла вправу, — сказала Машка. — Це як якір: якщо застрягла в думках, поверни увагу до тіла. Що бачиш, чуєш, відчуваєш: смак сирника, тепло чашки, запах кави. Думки можуть повертатися, але не сварися з собою. Просто повертайся сюди.

Катя спробувала. Відчула, як тепло чашки розтікається пальцями, як кава пекуче торкається язика, як листя шелестить за вікном. Світ став простішим. Її внутрішні вузли почали розв’язуватися.

— Спробуєш ще? — усміхнулася Машка. — А потім розкажеш, як це.

— Спробую, — кивнула Катя. — Це звучить правильно.

Так вони й сиділи, довго пили каву, розмовляли про Машчині рослини, Катині проекти і час, що летить. Катя відчувала: цей ранок — ніби пауза між одним життям і наступним. У понеділок усе завертиться. Але зараз, тут, поруч із Машкою, в ароматі сирників і дитячих спогадів, вона відчувала: вдома.

І це було справжнє щастя — просте, спокійне, тепле, як запах маминих млинців.

Увечері вони дивилися незвичайний французький фільм про жінку, яка втекла з весілля, кілька днів мовчала на острові, їла сливи й ходила босоніж. У стрічці майже не було діалогів, лише музика, погляди, кольори та шум вітру. Машка час від часу вставляла коментарі.

— Слухай, чому ти вчила італійську, а не французьку? — запитала вона, витягуючи ноги з-під пледа.

Катя провела пальцем по краю чашки з чаєм і усміхнулася.

— Спочатку вчила англійську, як усі. Потім закохалася в італійську під час студентської програми у Вероні. А французька ще попереду. Вона наче шовк, який треба заслужити.

— Мені двадцять дев’ять, — задумливо сказала Машка.

— А мені двадцять вісім. Але хто це рахує? — Катя всміхнулася й вимкнула звук у фільмі, бо музика стала надто тривожною.

Машка працювала журналісткою, писала про людей, вислуховувала їхні історії. Катя займалася консультуванням музеїв і культурних проектів: запускала виставкові платформи, працювала над перекладами, готувала локальні арт-ініціативи, які ще не стали виставками, але вже мали запах майбутнього. Колись вона викладала мови, але тепер давала своїм проектам рости. Її підтримувала стабільна зарплата й дідусева спадщина, про яку вона не любила згадувати. Катя вела кілька проектів: новий простір для митців, платформу для перекладу дитячих книжок і одну таємну ідею, яку поки не наважувалася озвучити.

— Пам’ятаєш, як одна жінка приходила до дідуся на дачу, а він її вигнав? — раптом запитала Катя.

Машка замислилася, ніби згадуючи.

— Здається, так, — відповіла вона. — Він був дуже сердитий. Я тоді була маленька, але пам’ятаю, як вона кричала: «Ти мені за це ще заплатиш».