Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

У русі потяга, серед нічного скрипу, Катя вперше не тікала від себе. Вона відчула, що її історія теж варта бути розказаною.

На пероні дрібно накрапав дощ. Асфальт блищав, краплі стікали з козирків. Катя вийшла розгублена, ніби прокинулася від сну, що змішався з реальністю.

Він ішов позаду неквапно, обличчя вологе від дощу. Усміхнувся Каті тепло, ледь помітно.

— Як тебе звати? — запитав він низьким, трохи хрипким голосом.

 — Катя, — відповіла вона тихо.

— Гліб, — сказав він.

— Ходімо, відвезу

Щось у ній спалахнуло — не страх, а тиха впевненість. Вона кивнула мовчки.

Гліб узяв її сумку впевнено і рушив уперед. Його рухи були чіткими, як у людини, що звикла діяти швидко. У погляді, коли озирнувся, промайнула теплота, ніби він бачив у ній більше, ніж попутницю. Якщо хтось зачіпав їх, він тихо відтісняв, не зупиняючись.

Катя не думала — і це їй подобалося. Вперше за довгий час вона просто йшла, довіряючи моменту.

Цей ранок став початком нового в її житті.

Вони йшли крізь дрібний дощ. Гліб ішов попереду, несучи її сумку, а Катя — за ним, не поспішаючи. Вона вперше відчула себе вільною.

На стоянці стояло його BMW — сучасне, чорне, стримане, як і він сам. Гліб відчинив двері, кинув короткий, теплий погляд. Катя сіла, вдихнувши запах шкіри й терпкого парфуму.

— Куди? — запитав він, сідаючи за кермо, голосом низьким і хрипким від втоми. — На Хрещатик, — відповіла Катя, струшуючи краплі з волосся. — Моя квартира. Він глянув на неї тепло, кивнув і завів двигун. BMW плавно рушило мокрими вулицями, склоочисники ритмічно гуділи

Гліб був мовчазним, але не грубим, а зосередженим. На світлофорі, коли хтось різко вискочив, він стиснув кермо, тихо тримаючи ситуацію під контролем. Для Каті він був уважним, ніби вона стала частиною його світу.

Місто — старі будинки, мокрі тротуари, туманні ліхтарі — пливло за вікном. Катя дивилася на його профіль, гострий і втомлений, намагаючись зрозуміти, чому він мовчить.

Вони зупинилися біля старого будинку. Гліб заглушив мотор. Катя ступила на асфальт, відчуваючи, як дощ лоскоче обличчя.

— Моя мама живе неподалік, — сказав він тихо, з теплом. — Провідую, коли вдається.

Катя здригнулася — його слова видалися теплішими, ніж вона чекала.

— Диктуй номер, — сказав він спокійно.

Вона продиктувала, їхні пальці зустрілися на мокрій ручці сумки. Його погляд затримався, зігріваючи її.

— Я зателефоную, — сказав він, відпускаючи сумку. — Добре, — відповіла Катя тихо. Він повернувся до машини й зник у дощі. Вона стояла, дивлячись на мокрий асфальт.

Перш ніж зайти, Катя притисла сумку до грудей. Серце билося швидше, але тепліше — вона раділа, відчуваючи, що щось у ній змінилося

Катя піднялася на другий поверх, відчинила двері й вдихнула знайомий аромат: лаванда й свіжість деревини. Її трикімнатна квартира була притулком, де кожен куточок відображав її: книги, картини, дідусеві дрібнички

Вітальня дихала простотою: білі меблі, світлі картини. У кутку — стелаж із книгами про мистецтво й подорожі та дідусеві дрібнички: керамічна пташка, дерев’яна скринька, старий компас, що нагадували дитинство

Гостьова кімната ще не була облаштована. Там лежали дідусеві речі і її плани під тонким шаром пилу.

Кухня була серцем дому: великий дерев’яний стіл, завалений нотатками, і запах кави. На підвіконні — горщики з м’ятою і базиліком, які Катя поливала з ніжністю. У сірі дні кухня додавала їй тепла.

Спальня була місцем спокою: ліжко під сірим пледом, світлі тумбочки, тепла лампа. Над ліжком — світлина: Катя з дідусем їдять морозиво в парку. Бабусю вона не пам’ятала — та пішла, коли Катя була немовлям, але дідусь розповідав про неї з любов’ю. Влітку вони їздили на дачу: трава, пироги, спокій. Дідусь залишив їй квартиру, а дачу — двоюрідній сестрі. Це був її дім.

Катя кинула сумку, зняла взуття і пішла до ванної. Гарячий душ змив втому дороги.

Раптом почулася дрібна тривога: дзвінок у двері. Катя завмерла. Вона нікого не чекала. Хто це? Гліб?

Вона глибоко вдихнула і відчинила двері.

На порозі стояла Машка — розтріпана, весела, з пляшкою вина. Її усмішка сяяла радістю.

— Катю! — вигукнула Машка, заходячи. — Треба поговорити! Знову посварилася з Сашком, уявляєш? Вона скинула кардиган, вмостилася на диван і почала розповідати, як завжди, з вогником.

Катя усміхнулася, зачиняючи двері. Машку вона любила за її раптові пориви й гучний сміх. Поки Катя діставала келихи, Машка вже жваво відкривала вино

— Слухай, — почала вона, наливаючи вино, — я читала про «ефект градієнта мети». Знаєш, що це? Коли вже ледве тримаєшся, але бачиш фініш — і раптово отримуєш друге дихання. Як на пробіжці: останні сто метрів — і ти летиш.

Катя слухала, відчуваючи, як слова набирають сенсу.

— І це не лише про спорт, — продовжувала Машка. — У роботі, навчанні — скрізь. Написала текст — галочка. Працює. Головне — почати.