Владислав Голубєв - Відьма (оповідання), Владислав Голубєв

Шевченко ледве кивнув. Його губи затремтіли.

— Добре... допоможи...

Я вхопив його за добру руку, підвів. Він хитався. Знав, що сам не дійде.

Я витяг його з кімнати. У коридорі було темно, але я навпомацки вивів його надвір. Повітря було мокрим та холодним.

— Де твоя машина? — запитав я, тримаючи його під плечем.

— На майданчику, за хатою... чорна «Шкода»...

— Тримайся, ще трохи. Ми виберемось звідси.

Ми дістались до машини. Я відкрив дверцята і допоміг Шевченку опуститися на пасажирське сидіння. Він важко дихав, але, здавалося, приходив до тями. Та коли я обійшов авто, щоб сісти за кермо, помітив, як його губи... вигнулися в хижу усмішку.

Його очі вже не були людськими — в них палало щось неприродне, мертве.

— Ти його не врятуєш, — прохрипів він чужим, скрипучим голосом.

Його рука тягнулася до власного горла. Я з жахом спостерігав, як пальці впиваються в шкіру, як нігті рвуть м’ясо.

— Ні! — закричав я, кидаючись до нього. — Зупинись!

Та було пізно. Він вже захлинався власною кров’ю. Я встиг лише підтримати його тіло, що вже обм’якло, заливаючи мене гарячою червоною кров'ю.

Я тримав його, весь в крові, губи тремтіли, свідомість тріщала. Шевченко вже не дихав.

Попереду з’явилася вона. Стояла просто перед машиною, постать у білій сукні.

— Ти не врятував його, — мовила. — Тепер помреш ти.

І зникла.

Я, тремтячи, засунув руку в кишеню Шевченка й намацав ключі. Завів двигун. Газ у підлогу. Машина з ревом вирвалася з майданчика.

Я їхав, не думаючи. Просто тікаючи. Та коли перевів погляд на пасажирське сидіння, мене охопив холодний жах.

Там сидів дільничий. Закривавлений. З розірваною шиєю. Його очі були відкриті.

— Ти не відніс перстень, — прохрипів він. — Помруть і інші.

Я хотів крикнути, але попереду, серед дороги,  стояв старий Ігнат. Спирався на ціпок. Його грудна клітка була розірвана. Він хитав головою й сварив мене пальцем.

— Добре... — прошепотів я, розуміючи що втрачаю глузд. — Я повернусь.

Я розвернув авто. Повільно. Погляд мертвого Ігната зник у дзеркалі заднього виду.

В селі паніка - горіла чиясь хата. Люди метушилися та кричали. Я промчав вулицею, не зупиняючись.

Дільниця. Я влетів усередину, хапаючи зі столу той клятий перстень. Він був холодний, як лід і важкий.

Педаль газу знову у підлогу. Повз мене проносяться будинки та люди. Я вилетів з села, на грунтову дорогу. Низька "шкода" гепнулась днищем об землю, мотор шалено ревів. Та я зміг впоратися, проїхавши майже до розвилки серед лісу.

На повороті, налетівши на корінь дерева руль кидонуло в сторону і я не впорався з керуванням. Машина зірвалася з дороги й врізалась у дерево. Я виліз, хитаючись, закривавлений, із дзвоном у вухах.

Поряд стояв Шевченко. Його шия була розірвана, кров струмком стікала по сорочці. Він мовчки показував пальцем вглиб лісу.

Туди, де серед дерев, ніби дихає тьма, чулося знайоме — ріжучий вуха моторошний жіночий сміх.

Я пішов туди.

Дорога до озера була важкою. Кожен крок віддавався болем у ребрах і хребті. Але я не зупинявся. Серед дерев я почав помічати фігури. Люди. Примарні тіні, що рухались між стовбурами. В кожного з них було понівечене тіло: вирвані груди, здерта шкіра з лиця, відірвані руки. Вони мовчки дивилися на мене — і зникали за стовбурами, наче їх ковтала тінь.

Нарешті я вийшов до озера.

В руїнах колишнього маєтку стояла вона. Але вже не як чудовисько. Вона виглядала, як прекрасна жінка — темне волосся, чисте лице, сяючі очі. Наче та дівчина з фото яке показував дільничий.

— Заходь до мене в гості, — промовила вона м’яко. — Я давно тебе чекала.

Я підійшов ближче. В руці тримав перстень. Долоня стискала його так, що він майже врізався в шкіру.

Я підняв руку, показав його їй:

— Він не твій. Я його забрав собі.

І надів перстень на палець.

Вона здригнулась. Образ красуні розсипався, мов скло. Переді мною знову стояла вона — справжня. Гнила шкіра, білі зіниці, зуби, схожі на уламки кісток.

— Зайди до мене в дім! - гарчить вона.

Кулаком із перснем я вдарив її просто в груди. Вона завила, та її пазурі вже рвали мені груди, залишаючи палаючі рани.

— Зайди в дім! Всі жертви принесено! Всі жертви! - вона зривається на крик, який ріже вуха. - Занеси перстень і йди!

Я впав, але підвівся. Спотикаючись, похитуючись, я рушив до озера.

Вона знову вдарила, тепер вже у спину. Я закричав, але не зупинився, продовжуючи йти далі.

Попереду на березі озера стояв чоловік із відірваною рукою. Він махав мені єдиною рукою , кличучи до себе.