Владислав Голубєв - Відьма (оповідання), Владислав Голубєв

Я зайшов у середину руїн. Металошукач мовчав, але я не здавався. Вітер посилювався, на небі з’явилися хмари. Вже вечоріло. Я планував заночувати в машині, бо в селі ночувати не хотілось.

Я вже збирався йти, коли прилад запищав. Щось було під землею. Я почав копати. На глибині трьох штиків лопата вдарилась об метал. Через кілька хвилин я витяг іржаву шкатулку. Вона була грубої роботи, оббита металевими пластинами. Без замків. Я піддів одну з пластин — вона відпала. Усередині — перстень. Великий, з рубіном. Справжній. Серце тьохнуло. Справжній скарб!

Я поклав його в кишеню з застібкою, а шкатулку — в рюкзак. Може, й вона згодиться на продаж, якщо придумати історію.

Почався дощ. Стемніло. Я натягнув капюшон і пішов назад. Ліс стогнав, гілки скрипіли. Неспокій наростав. Раптом — блискавка. І в її спалаху я побачив силует. Збоку. Озирнувся — темрява. Ліхтарика я не взяв, про що зараз дуже пошкодував.

Я прискорився. Серце калатало. Знову блискавка. Знову — тінь. Позаду — хрустнула гілка. Я зірвався на біг. Гілки били по обличчю, трава була слизькою. Ледве дістався до машини. Озирнувся. Позаду — лише темний ліс.

Заплигнув у салон, завів двигун, увімкнув фари. Стало трохи спокійніше. Але тоді я побачив: попереду, за лобовим склом, стоїть силует. Я моргнув, клацнув двірниками. Порожньо.

Я мчав лісовою дорогою. Серце билося скажено. Може, мені привиділося? Може, це просто страх через знахідку? Так, це лише страх. Параноя. Так, саме так.

Я зупинився на околиці села, біля хати того самого діда. Можна було б їхати далі, додому. Але я не міг. Руки тремтіли. Серце билося. Я був знесилений. Треба було хоча б поспати в машині.

Скинув мокру куртку, вимкнув світло. Дивився навколо. Абсолютна темрява. Лише подекуди світилися вікна. Але найголовніше — страх відступив.

Я намагався заснути, але сон не йшов. Шум дощу, незручне сидіння і дурні сни — все заважало. Згодом провалився у дрімоту. Мені снився ліс, втеча, перстень та тіні.

Спочатку я почув сміх - безумний та злий. Потім повз вікно промайнула постать у білому. Я прокинувся. За склом — ніч. Я придивився у вікно, намагаючись щось розгледіти у темряві. Раптово в лічених сантиметрах від мене, за склом, опинилось бліде, з прожилками зелених судин жіноче обличчая. Воно шкірилось жовтими зубами в безумній посмішці. 

— Ти маєш дещо моє! — прошипіла вона й зникла.

Я прокинувся в холодному поту. Машину хитало. Хтось лупцював по склу. Навколо — натовп людей.

— Виходь, мерзотнику! Вбивця! — кричав чоловік у солом’яному капелюсі.

— Вибийте вікно!

Натовп розступився. До машини підійшов чоловік у формі поліцейського. На поясі — пістолет.

— Спокійно! Всі назад! — гримнув він. — Ти і ти — залишайтесь.

Я витріщився, не розуміючи, що відбувається. Поліцейський наставив на мене пістолет.

— Виходь. Руки, щоб я бачив!

— Що це за фігня? — пробурмотів я й відімкнув двері.

— Лягай на землю!

— Та ви що! Там калюжа!

— Лягай! — крикнув він.

Я підкорився, бо бачив як дрижать його руки. Не вистачало ще, аби напружений палець сіпнувся і він вистрілив.

Він притис мене коліном до землі танадів кайданки мені на руки,зітхнувши з полегшенням.

— Вас підозрюють у вбивстві.

— В якому ще вбивстві?!

— Хлопці, пакуйте його, - крикнув він, нічого не пояснюючи.

Мене потягли в машину, старенький «бобік».Їхали недовго, бо село все ж такт невелике.

Мене витягли з машини і потягли до будівлі, яку я не встиг роздивитись. Всередині було скромно - стіл, шафа, стелаж з документами, і клітка два на два. Всередині клітки стілець і відро. Мене кинули туди.

— Я нічого не зробив! — вигукнув я. Даремно.

Шість годин — сам. Годинник цокав. Думки крутилися. Що сталось? Чому саме я? Мене підставили? А може, я й справді щось бачив у лісі? Може то був той хто винен у вбивстві?

Замок клацнув. Увійшов той самий поліцейський. Зняв куртку. Підійшов до столу. Подивився на мене спідлоба.

Я хотів щось сказати, але в голові крутилося надто багато думок — слів не вистачало. Поліцейський спростив мені завдання, заговорив першим.

— Марку Нормане, що ти робив учора ввечері біля озера? — голос був низький, сухий, але без агресії.

— Шукав артефакти, — відповів я, ковтаючи слину. — Це моє хобі.

— Ми знайшли тіло. Старий, з яким ти говорив учора. Його буквально розірвали. Рвана рана на грудях. Неначе голими руками. — Він подивився мені просто в очі.

Мене немов ударило.

— Я… нічого не знаю про це! — проковтнув слова. — Я з ним просто розмовляв. Він був… дивний, але живий. Я пішов далі, до озера. Там були тільки руїни. Я знайшов стару шкатулку і перстень, все.

Поліцейський повільно підійшов до стола і відкрив шухляду. Вийняв пакет із моїми речами. На столі — ключі, дріб’язок, ліхтарик. І той перстень. Він лежав окремо, блищав, ніби його щойно вичистили.