Максим Голубєв - Шепіт Жовтої Вежі, Максим Голубєв

Жовта Вежа — це місце, де магія живе й дихає, поглинаючи спогади й мрії тих, хто наважився переступити її поріг. Альсіон, напівельф із втраченим минулим, пробуджується в лабіринті загадок і шепотів, які ведуть його до ядра таємниць. Чому саме він опинився тут? Чи зможе він згадати, ким був раніше, і яка ціна його рішень? Однак, що, якщо ця історія — лише проекція зламаної свідомості, а Жовта Вежа — замкнена петля ілюзій, з якої немає виходу? Кожен вибір, кожна дія героя знову повертають його на початок. Чи знайде він ключ до своєї істини, чи стане її вічним в’язнем? "Шепіт Жовтої Вежі" — це історія про магію, вибір і тягар рішень, які формують не лише долю, а й саму реальність. Та чи існує ця реальність узагалі?

Оповідання

Альсіон відкрив очі. Тьмяне світло магічного кристала, що висів під склепінням, мерехтів зеленуватим сяйвом, кидаючи довгі тіні на кам’яні стіни. Повітря було вологим, холодним, і здавалося, що сам камінь видихає цей сирий запах.

Він спробував підняти руку, але зап’ястя скували ремені. Тканина ременів переливалася слабким білим світлом, і кожен його рух ніби стискав їх ще сильніше. Альсіон напружився, силкуючись згадати, що сталося, але в голові була порожнеча.

"Де я?"

Він повернув голову. На стіні навпроти виднілися знаки — древні ельфійські руни. Вони пульсували слабким світлом, неначе дихали разом із ним. Щось у цих символах викликало дивний відголос у його грудях.

Двері палати тихо відчинилися. Увійшла постать у темній мантії, обличчя приховане глибоким капюшоном. Тільки руки були відкриті, сухі й тонкі, наче коріння старого дерева.

– Ти прокинувся, – голос лікаря був тихий, майже співучий. – Як ти почуваєшся?

Альсіон спробував відповісти, але горло було сухим, як пустельний пісок. Він видав лише хрип.

– Не переймайся. Це природно. Твоє тіло ще слабке після магічного колапсу.

– Магічного? – здавалося, що голос йому не належав, такий він був кволий.

– Так, – лікар підійшов ближче, ставлячи біля ліжка невеликий артефакт. Кристал почав світитися м'яким синім сяйвом. – Ти пережив потужний викид магії. Твої спогади могли постраждати. Але це тимчасово.

Альсіон хотів запитати ще щось, але лікар нахилився до нього і прошепотів:

– Відпочивай. У тебе буде час дізнатися більше, ніж ти хочеш знати.

І вийшов, залишивши палату у важкій, густій тиші.

Альсіон лежав нерухомо, вдивляючись у тріщини на стелі, які перепліталися, утворюючи химерні візерунки. Світло магічного кристала потьмяніло, неначе втомилося. Здавалося, що вежа дихає: тихий, ритмічний звук лунав зі стін, проникаючи до нього крізь холодний камінь.

"Магічний колапс? Що це означає? Що сталося зі мною?"

Його пальці мимоволі ворухнулися, пробуючи ремені, що утримували його зап’ястя. Світло, що випромінювала тканина, здавалось, посилювалося, реагуючи на його спроби. Від цього руху холод пробіг по шкірі.

— Не старайся, — раптом пролунав голос збоку.

Альсіон здригнувся, різко повернувши голову. У кутку палати сидів хтось худорлявий, у сірому плащі, що зливався з каменем. Волосся незнайомця спадало на обличчя, але в мерехтінні кристала виблискували дві гострі, жовтуваті зіниці.

— Ремені магічні. Не порвеш. Навіть якщо будеш дуже старатися.

— Хто ти? — прохрипів Альсіон.

— Пацієнт, як і ти, — відповів незнайомець, ліниво зводячись. Тепер Альсіон побачив, що він набагато вищий, ніж здавався. Його худорлявість була аж надто гострою — майже не людською.

— Що це за місце? — Альсіон відчув, як у ньому зростає тривога.

— Жовта Вежа, звісно ж. Чудове місце, якщо любиш слухати, як стіни розповідають секрети, — незнайомець усміхнувся, але це була усмішка не радості, а чогось прихованого.

Альсіон намагався розгледіти його обличчя, але тіні від плаща й волосся майстерно приховували деталі.

— Чому я тут? — ледве вимовив він.

Незнайомець підступив ближче й схилився до нього.

— Це питання кожен ставить собі перші кілька днів. Але слухай мене уважно, напівельфе: ти тут не тому, що хворий. Ти тут тому, що щось знаєш. Чи… знав.

— Я… я нічого не пам’ятаю.

— Ще цікавіше. Значить, вони попрацювали добре, — голос незнайомця став шепотом. — Залишайся насторожі. Ті, хто ходять у чорному, ніколи не приходять просто так.

Незнайомець раптом повернувся й рушив до дверей, які, як здалося Альсіону, навіть не були відчиненими.

— Почекай! Як тебе звати?

Чоловік зупинився й озирнувся.

— Мене? Я — Охтар. Але запам’ятай: імена тут нічого не значать.

І він зник, ніби розчинився в повітрі, залишивши Альсіона самого зі своїми запитаннями.

Коли Альсіон залишився на самоті, його думки хаотично бігали колами. "Магічний колапс? Напівельф? Що вони від мене хочуть? І цей Охтар… він справді був тут, чи це марення?"

Він знову спробував поворухнутися. Ремені на зап’ястях миттєво затягнулися сильніше, пульсуючи знайомим білим світлом. Це не просто тканина – це магія. І вона реагує на його рухи.

Альсіон на мить завмер, вдивляючись у руни на ременях. Їхні вигини здавалися знайомими. Він бачив їх десь раніше… Але де? В голові промайнув образ дерев, освітлених жовтим сяйвом, і ледь чутний спів голосів.

"Знайомі. Такі знайомі, але чому?"

Раптом вежа заговорила. Це був не голос у звичному розумінні, а звук, схожий на шепіт вітру, який просочувався крізь камінь. Альсіон прислухався: шепіт складався зі слів.

– Він пам’ятає… він забув… знайди двері… час спливає…

Він озирнувся, шукаючи джерело звуків. Стеля і стіни нависали важкими плитами, але здавалися живими. У світлі кристала на одній із плит проступили написи, які він раніше не помічав: ті самі руни, що були на ременях.

Шепіт ставав виразнішим, але варто було Альсіону сфокусуватися, як він згасав, знову перетворюючись на безформний звук.

– Говориш зі стінами? Небезпечне заняття, – пролунав голос від дверей.

Альсіон різко обернувся. У дверях стояв чоловік середніх років, міцний і статечний, у мантії кольору міді. Його обличчя було відкрите – це здивувало Альсіона після прихованих масок лікарів.

– Хто ти? – Альсіон спробував звучати впевнено, але його голос видавав тривогу.

– А ти не змінився, Альсіоне. Завжди нетерплячий, – чоловік усміхнувся, і ця усмішка виявилася теплішою, ніж очікував Альсіон.

– Ми знайомі?

– Ти не пам’ятаєш мене, це природно. Мене звати Саеран. Я лікар. І твій провідник.

– Провідник?

– Ця Вежа… унікальне місце. Вона живе своїм життям і допомагає нам знаходити істини, які ми ховаємо навіть від самих себе. Ти – частина цього процесу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍