Максим Голубєв - Шепіт Жовтої Вежі, Максим Голубєв

Альсіон відчув, як його тіло стискає невидима сила. У голові запаморочилося, коли спогади знову нахлинули: він бачив, як колись вкладав свою силу в цю сферу, як створював закляття, яке мало утримувати хаос.

– Що ти хочеш, щоб я зробив? – запитав він, намагаючись зібратися з думками.

– Ти маєш вирішити: зруйнувати Вежу або відновити її. Але пам’ятай: вибір завжди має ціну.

Альсіон стояв перед ядром. Світло жовтого сяйва ставало дедалі яскравішим, наповнюючи залу теплом і глухим пульсом. Він відчував, як його тіло резонує з цією магією, ніби вона була частиною його самого.

Охтар мовчки спостерігав із тіні, а Саеран стояв поруч, у його погляді читалися і напруга, і сум.

– Що ти вирішив? – запитав Саеран тихо, ніби боявся злякати цей момент.

Альсіон простягнув руку до ядра. Воно здавалося живим, теплим і трепетним. У ту ж мить, коли його пальці торкнулися сяючої поверхні, усе навколо затихло. Зала розчинилася, і він опинився в порожнечі, заповненій лише звуком власного серцебиття.

– Ти завжди повертаєшся сюди, – пролунав знайомий голос.

Альсіон озирнувся і побачив себе. Але це був інший він – з очима, що світилися тим самим жовтим сяйвом, і спокоєм, який межував із байдужістю.

– Що це означає? Чому я знову тут? – запитав Альсіон, але його голос звучав глухо, наче зсередини іншої реальності.

Його двійник усміхнувся, злегка нахиляючи голову.

– Ти завжди тут, Альсіоне. Вежа – це ти. І ти – Вежа. Кожного разу, коли ти робиш вибір, усе починається спочатку.

– Але чому? – голос Альсіона зривався. – Я не можу залишатися тут назавжди.

– Це твій вибір, – відповів двійник. – Але щоразу ти обираєш те саме.

Світло ядра спалахнуло яскравіше, і реальність знову змінилася. Альсіон відкрив очі й побачив знайомий зелений відблиск магічного кристала над головою. Холодне, вологе повітря знову обгорнуло його тіло, а ремені туго стискали зап’ястя, випромінюючи м’яке біле світло.

"Де я?" – подумав він, відчуваючи, як в голові піднімається туман. Він обернув голову, і його погляд упав на древні руни на стіні, які світилися слабким жовтим сяйвом.

Двері палати тихо прочинилися. Увійшов чоловік у темній мантії, обличчя приховане глибоким капюшоном.

– Ти прокинувся, – сказав він тихо. – Як ти почуваєшся?

Альсіон хотів щось відповісти, але тільки сухий хрип зірвався з його губ. Усе здавалося знайомим, але водночас химерно далеким, мов спогад, який більше не належав йому.

І в цей момент він зрозумів, що не втече.

Шепіт Вежі, тихий і наполегливий, повторював у його свідомості слова, що здавалися безкінечними:

«Ти завжди повертаєшся. І завжди повернешся.»

Післямова автора

"Шепіт Жовтої Вежі" — це історія, яка починається в світі фентезі, але швидко виходить за його межі, торкаючись більш універсальних тем. Цей текст не лише про магію чи таємне товариство. Це розповідь про вибір, тягар минулих рішень і спробу зрозуміти, ким ти є насправді.

Фінал, який може здатися відкритим, насправді не є таким. Це зациклена оповідь, де герою постійно доводиться повертатися до одних і тих самих питань. Можливо, одного разу він знайде відповідь і зможе вийти за межі цього циклу. А може, ні — і це лише частина його приречення.

Що, якщо головний герой зовсім не той, ким він себе вважає? Що, якщо всі події — це не магія, а лише відображення зламаного сприйняття реальності? Можливо, Жовта Вежа — це лише проекція розуму, що намагається впорядкувати хаос, а Альсіон — просто людина, яка бореться зі своєю хворобою.

Ця історія залишає багато запитань, і я сподіваюся, що кожен читач знайде в ній свою власну розгадку. Адже, як і у Вежі, де кожна руна має безліч значень, так і в цьому тексті приховано більше, ніж здається на перший погляд.

Дякую, що вирушили в цю подорож разом із Альсіоном. Ваш вибір — те, як ви сприймаєте його історію, — такий же важливий, як і його власний.

Залишайтеся з відкритим серцем і розумом.

Автор

Кінець