Максим Голубєв - Шепіт Жовтої Вежі, Максим Голубєв

Ці слова викликали у Альсіона хвилю неспокою. Але, перш ніж він устиг запитати ще щось, коридор раптом відкрився у величезну залу.

Зала була осяяна потужним жовтим світлом, яке випромінювало масивне магічне коло, викладене просто на підлозі. Руїни цього кола світилися нерівномірно: частини були яскравими, а інші майже згасли. Довкола нього в повітрі висіли фрагменти каменю, які ніби трималися завдяки невидимим ниткам.

– Що це? – Альсіон відчув, як його тіло відгукнулося на це видовище: у грудях знову загорілося дивне тепло, схоже на те, що він відчував біля мозаїки.

– Серце Вежі, – відповів Саеран. – Той, хто контролює його, контролює всі світи.

– Це таємне товариство? Воно керує цим?

– Ми не контролюємо. Вежа дозволяє, а ми лише служимо їй.

Саеран підійшов до краю магічного кола й жестом запросив Альсіона наблизитися.

– Ти маєш побачити, як це працює.

Альсіон вагався, але потім зробив крок уперед. Як тільки він переступив межу, світ змінився.

Зала зникла. Альсіон опинився серед густого лісу. Навколо нього дерева здіймалися так високо, що здавалося, вони досягають неба. Їхні листя випромінювали те саме жовте світло, що й кристали у Вежі.

– Де я? – прошепотів він.

– У спогадах Вежі, – почув він голос Саерана, хоча навколо не було нікого. – Вона хоче показати тобі те, що ти маєш знати.

Раптом перед ним з’явилося Древо. Воно було масивним, його коріння пролягало під землею, утворюючи мережу, яка здавалася нескінченною. У його сяйві було щось знайоме, але й чуже водночас.

Альсіон наблизився й торкнувся кори. У той же момент спогади нахлинули хвилею.

Він побачив себе – але це був не той Альсіон, що стояв зараз у лісі. Його одяг був ельфійським, а в руках він тримав меч, інкрустований рунами. Він бився із силуетами, які не мали облич, лише тіні.

Потім картина змінилася. Він стояв перед групою людей і ельфів, які виводили магічні знаки в повітрі. Його голос звучав гучно:

– Ми маємо створити її. Вона стане нашим порятунком.

“Вежа… Це про Вежу.”

Останній спогад був найсильнішим: він бачив, як магічне коло у Вежі активувалося. Світ здригнувся, а його рука тримала артефакт із того самого жовтого світла.

А потім – темрява.

Альсіон відкрив очі й знову опинився в залі. Саеран стояв поруч і уважно спостерігав за ним.

– Тепер ти розумієш, чому ти тут?

Альсіон важко дихав. Його голова розколювалася від напливу спогадів.

– Це я… Я створив її?

Саеран кивнув.

– Ти був частиною тих, хто створив Вежу. Але це було давно. Тепер вона контролює тебе. Як і нас усіх.

Альсіон відчув, як його тривога перетворюється на страх.

– Що ви хочете від мене?

– Ти маєш завершити те, що почав. Але спершу ти маєш усе згадати.

Альсіон повільно відійшов від магічного кола. У голові все ще лунали відголоски побачених спогадів. Кожен крок здавався важким, ніби його ноги тонули в невидимому піску.

– Я… створив Вежу? – його голос був слабким, майже нерішучим.

Саеран мовчав. Його обличчя, зазвичай незворушне, набуло тіньового відтінку суму.

– Ти був не лише одним із творців Вежі, – відповів він нарешті. – Ти був одним із засновників Товариства.

Альсіон широко розплющив очі, і його голос затремтів:

– Засновників?

– Так. Саме ти переконав нас, що Вежа – єдиний спосіб врятувати світи. І саме ти став тим, хто запустив магію ядра. Але… це мало свою ціну.

– І що тепер? Я повернувся, щоб виправити свої помилки?

Саеран похитав головою:

– Можливо. Але спершу ти маєш згадати, чому ти прийняв це рішення. І чи справді це було помилкою.

– Тоді чому я нічого не пам’ятаю?

– Бо ти зробив щось більше, ніж будь-хто інший. Ти вирішив стати частиною її ядра, щоб забезпечити її стабільність.

Ці слова відлунювали в голові Альсіона. "Частина ядра? Що це означає?"

Увечері, коли Саеран залишив його самого в одній із кімнат, що слугувала спальнею, двері тихо відчинилися. Знову з’явився Охтар.

– Ти бачив, правда? – його голос був холодним, але в ньому звучала ледь помітна цікавість.

– Ти знав? – запитав Альсіон, навіть не піднімаючи голови.

– Звісно. Я ж попереджав тебе: у цій Вежі імена нічого не значать, бо ти сам стаєш її частиною. Але твій випадок особливий.

Охтар підійшов ближче, його жовті очі блищали в напівтемряві.

– Ти не створив Вежу просто так. Ти хотів захистити. Але ти не врахував головного: магія завжди вимагає плати.

– Захистити? Кого? – голос Альсіона здригнувся.

– Тих, хто за межами цієї реальності. Ти хотів зупинити хаос. Але тепер Вежа більше не служить своїй меті. Вона стала кліткою. І ти – її ключем.

Альсіон зітхнув, відчуваючи, як у ньому борються протиріччя.

– Чому ти це мені кажеш?

Охтар нахилився ближче, його обличчя тепер було зовсім поруч.

– Бо хтось має це зупинити. І тільки ти можеш.

Наступні дні в Жовтій Вежі минули в дивному ритмі: Альсіон блукав її коридорами, спостерігав за іншими пацієнтами, яких тепер бачив інакше. Вони вже не здавалися йому хворими – у кожного була своя мета.

– Ця Вежа тримає нас усіх, – сказав одного разу дварф, з яким він поділився шматком хліба. – Вона наче вбирає наші сили. Але я знаю, що тут є вихід. Я чув про нього.

Ці слова переслідували Альсіона. Він намагався знайти відповіді в розмовах із Саераном, але той ставав усе більш стриманим.

Одного разу, слідуючи за рунами, які проявилися на стінах, Альсіон знайшов потаємний хід. Він вів униз, у глибини Вежі. Кожен його крок супроводжувався зростаючим жовтим сяйвом.

На дні він побачив величезну сферу, оточену рунами, які світилися настільки яскраво, що здавалося, сама магія готова вибухнути.

– Це і є ядро? – прошепотів він.

– Так, – відповів Охтар, його голос лунав, немов із самої Вежі. – Воно живить і керує Вежею. Це її мозок і пульс одночасно. І ти – його частина.