Максим Голубєв - Шепіт Жовтої Вежі, Максим Голубєв

Саеран підійшов ближче й жестом вказав на ремені. Вони засвітилися сильніше.

– Але спершу, дозволь, я покажу тобі, як це працює.

Саеран торкнувся ременів, і ті одразу почали розпускатися. Магічне світло згасло, залишивши на шкірі Альсіона слабкий слід, схожий на опіки.

– Вони реагують на твій стан. Магія Вежі налаштована так, щоб утримувати, але не шкодити, – пояснив Саеран, сідаючи поруч на різьблену лаву.

– Утримувати від чого? – Альсіон розтирав зап’ястя, відчуваючи слабкий біль.

– Від тебе самого. Магія всередині тебе… нестабільна. А це, – Саеран постукав пальцем по стіні, – місце, де ми лікуємо таких, як ти.

– Як я? – Альсіон примружив очі.

– Ти напівельф, Альсіоне. Особливий навіть серед таких, як ти. Але ти про це дізнаєшся пізніше.

Саеран встав, подаючи йому руку.

– Ходімо. Пора познайомитися з Вежею ближче.

Альсіон вагався, але зрештою прийняв руку Саерана. Вони вийшли з палати в довгий коридор, який освітлювали сотні жовтих кристалів. Їхнє світло відкидало химерні тіні на стіни, створюючи враження, ніби камінь рухається.

– Це все… магія? – запитав Альсіон, намагаючись знайти візерунок у мерехтінні.

– Це не просто магія. Це сама Вежа. Вона підтримує рівновагу, але часом забирає більше, ніж віддає, – відповів Саеран, його голос звучав так, ніби він говорить не з Альсіоном, а з кимось невидимим.

Коридор вивів їх до великої зали, де стіни вкривали стародавні мозаїки. На одній із них Альсіон побачив щось знайоме – величезне дерево, оточене сяйвом жовтого світла.

– Я бачив це, – прошепотів він.

– О, ти згадуєш? Це добре. Твої спогади почнуть повертатися. Але будь обережним: деякі речі краще не знати.

У великій залі було моторошно тихо, але ця тиша мала глибину — її наповнювали незліченні шепоти, майже невиразні, але вони пронизували саме повітря. Жовте світло кристалів відбивалося від мозаїк, утворюючи химерні плями, які змінювали свої обриси з кожним кроком.

Альсіон стояв перед зображенням величезного дерева, оточеного мерехтливим сяйвом. Його руки інстинктивно потягнулися до мозаїки, і він відчув слабке тепло, що випромінювалося від каменю. Це тепло здавалося знайомим, як дотик старого друга.

– Це дерево... Я бачив його у снах, – прошепотів Альсіон, навіть не помічаючи, що говорить уголос.

Саеран стояв поруч, спостерігаючи. Його вираз обличчя був змішаний — між турботою й прихованою тривогою.

– Це не просто дерево, – мовив Саеран. – Це Древо Вежі. Його коріння пронизує всі світи, а гілки простягаються до самих зірок. Але ти бачив його не в снах, Альсіоне. Ти був там.

Альсіон відсахнувся, опускаючи руку.

– Що ти маєш на увазі? Я не... я не пам’ятаю.

Саеран зітхнув і, схрестивши руки, подивився на мозаїку.

– Це й не дивно. Пам’ять — це перша жертва Вежі. Вона забирає спогади, щоб створювати силу. Але іноді... вона залишає відбитки. Такі, як це дерево.

– Чому я? – голос Альсіона затремтів. – Чому саме я тут?

Саеран довго мовчав, а потім відповів:

– Ти ключ. Але перш ніж ти це зрозумієш, тобі доведеться пройти крізь багато чого.

Раптом тиша зали була порушена звуком важких кроків. Альсіон обернувся і побачив Охтара, який вийшов із одного з бічних проходів. Його жовтуваті очі блищали в світлі кристалів.

– Провідник, як завжди, багато говорить, але мало пояснює, – кинув Охтар, спершись на стіну. – Відведеш його до самого коріння, Саеране, чи залишиш його тут, блукати в своїх питаннях?

Саеран не відреагував на насмішку, але його очі спалахнули холодним світлом.

– Ти не маєш права втручатися, Охтаре. Його шлях — не твоя справа.

Охтар хмикнув і підійшов ближче до Альсіона.

– І все ж таки, я радий, що ти прокинувся, напівельфе. Вежа вже давно чекає на тебе. Як, до речі, й ми.

Альсіон відступив на крок, відчуваючи, як щось у цих словах змушує його серце стиснутися.

– Хто ви такі? Що вам потрібно?

Охтар нахилив голову, немов розглядаючи Альсіона як цікавий експонат.

– Ми — ті, хто пам’ятає, – сказав він. – І ті, хто знає, що час у цій Вежі тече проти нас. А ти, мій друже, – шепіт. Шепіт, який має стати голосом.

Саеран підійшов ближче до Охтара, здавалося, готовий зупинити його будь-якою ціною.

– Досить! Його час ще не настав. Він не готовий.

– Ніхто ніколи не готовий, – кинув Охтар через плече. – Але це не зупиняє Вежу.

Він розвернувся і зник у тіні проходу так само раптово, як і з’явився.

Альсіон обернувся до Саерана, відчуваючи, як тривога затоплює його думки.

– Що це було? Хто вони такі?

Саеран не відповів одразу. Він лише торкнувся мозаїки, й та спалахнула жовтим світлом.

– Ти дізнаєшся. Але не сьогодні.

Саеран провів Альсіона далі по коридору. Тепер їхній шлях освітлювали не тільки жовті кристали, а й слабке мерехтіння зелених рун, що вели вглиб. Здавалося, стіни тягнуться до них, нашіптуючи незрозумілі слова.

– Що це за написи? – запитав Альсіон, зупиняючись біля однієї зі стін.

– Вежа залишає сліди для тих, хто здатен їх бачити, – відповів Саеран. – Це мова, яка існувала до появи твоєї раси. Навіть до появи моєї.

– І що вони означають?

Саеран на мить замовк.

– Вони означають шлях до твоєї правди.

Коридори ставали дедалі темнішими. Тільки жовті кристали освітлювали шлях, їхнє мерехтіння видавало ілюзію, ніби стіни рухаються. Альсіон ішов за Саераном, але не міг позбутися відчуття, що їх переслідує чийсь погляд.

– Чому мені здається, що я тут уже був? – запитав він, зупиняючись біля одного з кристалів.

Саеран не повернувся, але його голос був чітким:

– Тому що ти був.

– Що це означає? Я втікав? Чи мене привели сюди?

– І те, і інше, – відповів Саеран, коротко глянувши через плече. – Вежа не відпускає тих, кого одного разу впустила.