Владислав Голубєв - Відьма (оповідання), Владислав Голубєв

— Ти взяв щось, що не твоє, — голос його став глухим. — Ти потривожив дещо страшне, дещо моторошне.

— Що?.. Ви… про що ви говорите? — я дивився на перстень, ніби вперше його бачив.

Поліцейський витяг із шухляди стару, вицвілу фотографію. Жінка у білій сукні. Її обличчя… те саме. Зі сну. З кошмару. Однак є різниця - на фото приваблива жінка, а не те страхіття що мені наснилось. На її пальці — той самий перстень.

— Пелагея. Жила там понад сто років тому. Люди приходили до неї за порадами і допомогою. Потім вона змінилася, стала іншою. Більше ніхто не знаходив у неї допомоги, тільки розчарування і смерть. Вона була відьмою. Злою відьмою.

Я не міг відірвати погляду від фото. Мені стало зле.

— Ви… Ви справді думаєте, що я… причетний до вбивства?

— Ні. Я не певен. Твій приїзд якось пов'язаний з ним, однак докази свідчать про те що ти не винний у вбивстві. Я показав тобі фото лише з однієї причини - колись, років двадцять тому, сюди приїзджав один шукач скарбів. Він знайшов те кляте кільце, і після цього померла не одна людина. Їх усіх розірвали голіруч, роздерли їх тіла.

Він замовк, однак за декілька секунд продовжив. 

— Але вбивства спинились, коли той шукач відніс перстень назад до руїн біля озера. А тепер... Тепер він мертвий. Тим шукачем скарбів був старий Ігнат.

— Але вбивства спинились, коли той шукач відніс перстень назад до руїн біля озера. А тепер... Тепер він мертвий. Тим шукачем скарбів був старий Ігнат.

Поліцейський змовк і подивився на мене так, ніби зважував рішення, яке не хотів ухвалювати.

— Слухай, — сказав він нарешті. — Якщо хочеш вижити, треба віднести перстень назад. Якнайшвидше.

— Я готовий, — відповів я тихо. — Просто дайте мені його.

— Не так все просто. Я не можу тебе відпустити. Ти — підозрюваний у вбивстві. І навіть якщо я тобі вірю, приїде слідчий. Вранці. Він вирішить, що робити далі.

Я сів назад на стілець в клітці, схопившись за голову. Все це здавалося кошмаром.

Поліцейський зібрав мої речі до пакета і вже повертався до дверей, коли це сталося.

За його спиною з’явилася фігура. Сіра, худа, жінка в брудно-білій сукні. Її волосся звисало, як мокрі мотузки. Поліцейський не встиг навіть обернутися.

Кістляві руки вхопили його за голову й з неймовірною силою розірвали йому горло. Хрип, фонтан крові, мертве тіло падає на підлогу.

Я застиг. Не міг ні поворухнутись, ні закричати.

Вона повільно повернула голову до мене. Посміхнулась. Очі її світилися мертвим божевіллям.

— Ти забрав те, що належить мені, — сказала вона низьким, поламаним голосом. — Тепер ти мій.

Вона підійшла до клітки. Грати мали б її стримати, та вона просто... пройшла крізь них, мов крізь туман. Її руки потягнулись до мене — довгі, тонкі пальці, схожі на гілки.

Стукіт у двері. Вона завмирає, кутики її рота повзуть ще ширше в усмішці, і вона зникає.

Двері відчинились, і на порозі з’явився молодий чоловік у цивільному пальто з портфелем у руках.

— Слідчий Шевченко, прибув стосовно вбивства — проговорив він голосно, не побачивши одразу, що відбувається.

Шевченко зайшов, озирнувся і побачив тіло поліцейського на підлозі. Здригнувся, метнувся до тіла й потягнувся до пістолета на поясі мертвого.

— Не чіпай, — хотів крикнути я, але вже було пізно.

Вона з’явилася поруч із ним. Стиснула його за плече. Він різко обернувся й натиснув на спуск. Постріл був влучним, куля пройшла крізь її голову. Її смикнуло, але вона не впала. Лише зашипіла.

З люттю вона вхопила його за руку, яка тримала пістолет, і зламала її, мов суху гілку. Слідчий закричав.

Відьма знову розсміялась. Різко повернулась до мене. Вхопилась за двері клітки — і вирвала їх разом із завісами. Метал зігнувся, ніби був зроблений із фольги.

— Тепер вибір за тобою, — сказала вона, нахилившись до мене. — Або ти вб’єш його. Або я — вб’ю тебе.

Її очі палали. Навколо стало темно. Світло згасло. І я залишився з нею, і цим вибором, у темряві, що дихала смертю.

Мене трусило. Я не міг дихати. Думки металися, мов скажені птахи в клітці.

— Я не можу... — прошепотів я, ледь не втрачаючи контроль. — Я не вбиватиму. Я не такий.

Я повільно підійшов до слідчого. Він сидів на підлозі, стиснувши зламану руку, обличчя перекошене від болю. Він був зовсім молодий.

Відьма стояла в темряві. Вона спостерігала. Її усмішка ширшала. Я не витримав цього погляду — рвонув убік, не до Шевченка, а від неї. Просто вбік, в тінь, у порожнечу.

Раптовий удар у спину збив мене з ніг. Я з глухим стогоном упав на підлогу. В очах потемніло. Коли я підняв голову — її не було. Лише слідчий, який стогнав, сидячи, опершись на стіну.

Я поповз до нього.

— Ми маємо йти. Зараз. Вона не відступить. Поки ми тут — вона не зникне. Вона вже вбила одного. Тебе — теж уб’є.