Зенгін Грід - Сиди тихо, Зенгін Грід

Звісно ж, Маріанна мене обманула. Коли я повернувся, знайшов у хліві дівчину з роздертим горлом. Маріанна вдоволено витирала кров з губ. 

— Хороший хлопчик, —  зареготала вона, —  Слухняний! 

Я підбіг до тіла і впав перед ним на коліна. Оленка дихала уривчасто, її очі вирячилися неясним позирком в пустоту. Я з докором глянув на Маріанну.

— Бери, — вона простягнула мені руку і відкрила жменю. Червоні намистини покотилися по її білій долоні, лишаючи криваві доріжки. — Ти ж хотів їх Єві подарувати.

Я зірвався на ноги й побіг за батьком. Коли привів його до Оленки, він тільки похитав головою:

— Пізно.

Дівчина вже не дихала. Я притулив вухо до її грудей — серце не гупало. Єретик підняв тонке понівечене тільце й перекинув собі через плече, як полотняну торбу. 

— Ходімо, треба закопати.