Зенгін Грід - Сиди тихо, Зенгін Грід

Розділ 4

Я брав книжки з батькової кімнати і читав їх на самоті. Там знаходив багато цікавого, але найкращими були оповідки в тоненьких, обгорнутих коричневою тканиною книжечках. Вони розповідали про нечисть, попадалося й про упирів. Люди знали нас мало і часто писали якісь нісенітниці. Смішними видавалися записи накшталт: «Упир може напасти на чоловіка, який чхне, а йому не скажуть «на здоров’я!» Були там речі страшніші і правдивіші. До прикладу, способи нас вбивати. Там писалося й про те, що я зробив з Оленкою, щоб вона не стала упирицею. 

Я вже давно розумів, що не такий, як моя родина. Старався випитати хоча б щось у Єретика, але він казав мені одне: «Ти — упир». Я дорослішав, не любив крові. Міг виходити вдень, міг торкатися заліза, солі, осики. Я навіть підозрював, що насправді є людиною. Але швидко переконався у протилежному. 

Якось ввечері, на Івана Купала, ми вийшли в село всією родиною. Могли довго бродити серед люду, адже це були дні, коли панувала нечисть. Я обожнював народні гуляння, бо дівчата вдягали свої найкращі намиста і неодмінно їх потім губили. Я часто блукав селом і збирав загублені намистини, але таких красивих, як на свята, мені рідко вдавалося знаходити. 

Я гуляв, дивлячись собі під ноги й зрідка непомітно піднімав маленькі круглі «скарби» зі стежки. Батько пильнував Маріанну, мама обдивлялася святково вбраних людей. Серед них була й родина Каланчихи у нових вишитих сорочках. Вишиванки були такі гарні, що забачивши їх, наша мати звіріла від заздрощів. Я боявся, що вона не втримається і пошматує бідолашну жінку прямо посеред вулиці. 

Надивившись на святкову одіж, мама довго не могла вгамуватися. 

— Та де це видано! — бідкалася вона. — Така гарна у мене родина та й без вишитих сорочок!

Просила віддати й наші сорочки, щоб вона могла їх прикрасити, та ніхто не хотів марнувати свій одяг. Інколи мама ставала іншою людиною. Людиною. Ніби забувала, що й вона і її діти — упирі. Коли співали перші півні і всі влягалися, вона починала кудись збиратися.

— Орисю, пора спати, — казав їй батько.

— Хіба? — задумливо питала вона. — А чи не час якраз на вранішню службу до церкви? 

Ми з Маріанною переглянулися. 

— Що з мамою? — спитав я.

— Твоя мати вже двадцять літ як здуріла, а ти тільки помітив? — скривилася Маріанна.

А я розумів: ось що буває, коли ходиш по землі набагато довше відведеного тобі часу — зношується душа. 

Батько відвів маму спати, а нам сказав: 

— Треба нагадати вашій матері, хто вона. 

Наступного вечора він приніс п’ять білих сорочок і віддав їх Орисі:

— Жінко, виший нам одяг.

Вона зраділа і взялася до роботи. Звісно ж, вийшло жахливо, як ми і думали — ніби сорочки поплів кольоровий павук. Єретик втішив її, сказавши, що бачив таємницю Каланчихи: вона кладе сорочки до скрині, щоб нитки вляглися. Мати повірила йому і зробила так само. Батько ж покликав мене і дав стос готових вишиванок, поцуплених, ймовірно, у тієї ж Каланчихи. Наказав підмінити ті, що у скрині, коли всі підуть спати. Я зробив, як було велено. 

Наступного вечора мама прокинулася й відразу пішла заглядати у скриню. Їй відкрилася неймовірна знахідка — майстерно вишиті сорочки. Тоді ж нам відкрилася й батькова помилка — всі вони виявилися чоловічі. Проте маму це анітрохи не засмутило, вона взялася дарувати нам новий одяг.

— Синку, це тобі! Надягни, мама подивиться!

Я не встиг її похвалити, як вона кинулася до Маріанни:

— Доню, а тобі — оця! Ти ж любиш червоне.

— Фу! — скрикнула сестра. — Я не буду це носити, — й відкинула сорочку, наче якусь мерзоту.

Все закінчилося тим, що Маріанна роздерла вишиванку прямо у матері на очах. Єва сказала, що то чоловіча і вона залишить її для Адама. Батько пообіцяв вдягнути на свято, бо негоже носити у будні такий гарний одяг. 

Сорочку погодився вдягнути тільки я. Саме тоді зрозумів, що все ж є упирем, бо під ранок я й сам став вишиванкою. Узори пропікали мені шкіру до м’яса. Коли я зняв одежину, вишивка лишилась візерунком з паленої плоті на моїй шиї, грудях та зап'ястях. Рани боліли, пекли, чесалися й не загоювались так швидко, як зазвичай. Я вперше зрозумів, що в мені таки тече кров і текло її багато. Коли я показався батькові, він сказав:

—Поноси ще трохи, хай мати зрозуміє.

Мама ж не могла натішитися, все говорила, який я в ній гарний.

—Так, дуже гарний, — перекривляла її Маріанна. — Йому так личить червоне!

Красиві узори на моїй сорочці перетворилася в криваве місиво. Нитки з блакитних стали бурими, білий льон просочився кров’ю. Я постійно смикав комірець, бо він випік на моїй шиї широку полоску. Навіть коли загоїться, лишиться огидний слід, як від мотузки вішальника. 

Коли Маріанна вперше побачила мою рану, то не пропустила моменту познущатися: 

— Ланцюговий пес! — сміялася вона. — Добре сидіти у батька на прив’язі? Шию не муляє?

Я мучився третій день. Єва пропускала наші сімейні вечори — ходила напиватися життєвої сили. Мені ж залишалося тільки відволікатися читанням, а Маріанна все крутилася біля мене, не полишала в спокої:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍