Зенгін Грід - Сиди тихо, Зенгін Грід

— Не підлещуйся, — сказав їй. — Чи знову задумала якесь ошуканство?

— Та нічого я не задумала, — Маріанна зазирнула мені в книжку. — Там точно щось цікаве, ти читаєш її вже втретє.

— Нічого цікавого, просто більше немає. Доводиться перечитувати, —я старався відволіктися від болю хоч чимось, най це буде навіть розмова з нею. 

Наша маленька бесіда зайшла в глухий кут, але Маріанна продовжувала крутитися коло мене, роздивляючись закривавлені узори. Я вкотре відтягнув комірець від шиї, щоб трохи полегшити біль.

— І без тебе зле. Як прийшла дошкуляти, то йди геть. 

— Ще довго будеш її носити? —врешті спитала.

— Скільки треба. —відповів.

Маріанна закотила очі:

— Скільки треба — це поки голова не відпаде? Бачу, ти дуже хочеш її позбутися, може, таки треба було відтяти серпом? — посміхнулася вона.

— Слухай! — я закрив книжку з такою силою, що з неї посипались порохи. — Як ти мене так ненавидиш, то чому б тобі не вшитися з дому?

— Не сердься, я ж просто пожартувала. Я тебе не ненавиджу, — сказала Маріанна, прикриваючи рот рукою в намаганні подавити сміх.

Я встав із лави і попрямував до своєї кімнати, відзначивши, все ж:  розмова з сестрою роздратувала мене так сильно, що я й справді забув про біль. Маріанна різко підскочила і побігла за мною. Коли ми вийшли зі світлиці, вона тихенько сказала:

—  А ті книжки, що на горищі, ти читав? Хочеш покажу?

Я обернувся. Мені знадобилося мить, щоб зрозуміти суть сказаного і подумати, чи слід вірити сестрі. Не дочекавшись відповіді, Маріанна взяла мене за руку й повела. Ми зупинилися біля драбини, що вела нагору, і мене наскрізь прошило лихе відчуття, бо це було місце, де батько робив свої опудала. 

Місячне світло, що просочувалося крізь невелике віконце, контурами вирізало із темноти силуети мертвих тварин. Оленячі роги, голови козуль, ікластих кабанів, «виростали» прямо зі стін і даху. На підлозі стояли вовки й лисиці, здоровенні лосі й дрібні зайці. Наше горище нагадувало Ноїв Ковчег у його найпаскуднішому, перевернутому, спаплюженому значенні. 

— Он вони, — Маріанна тицьнула пальцем в найтемніший закуток. 

Я підняв гасову лампу вище, щоб освітити темряву, й ледь не випустив її з рук, бо усвідомив — не хочу роздивлятися. То були люди! Світло блимнуло на коротку мить, але мені вистачило її, щоб на довгі роки закарбувати в пам’яті щось схоже на неправильні, людського зросту ляльки. Я закрив обличчя рукою.

—Ти плачеш? —спитала Маріанна і мене кинуло в холодний піт від такої її поведінки. Ніби вона намагалася співчувати. Це було дико і зовсім їй не притаманно.

—Ні.. —розгублено вимовив я. — Але це все.. Навіщо батько зробив опудала і розсадив їх тут?

У сім’ї душогубів швидко звикаєш до вбивств. Єретик не вбивав людей задля поживи. Напевне, вони загрожували розкрити нас, просто побачили те, чого не слід. Та я не міг звикнути до того, що батько так відкрито демонстрував своїх жертв. Він завжди був надто уважним і обережним, чому ж усе так обернулося? Невже і його душа теж зносилася?

—Боїшся, що серед його трофеїв з’явиться ще кілька людських опудал? — глянула на мене Маріанна. — Що прийдуть селяни і побачать, почнуть на нас полювання? — вона повільно загинала пальці, перераховуючи  біди, що могли звалитися на наші голови. 

Тут в темноті серед напханих соломою тварин, вона й сама на мить здалася мені вразливою і пустою, до країв набитою страхом і тривогами. 

—Не бійся, селяни сюди не сунуться, —додала вона якось невпевнено.

Ніби читала мої думки. Я й сам дивувався, як добре вона мене знає. Кожне моє слабке місце, таємні страхи, сороміцькі бажання, все, що можна використати, щоб поранити, все, що приносить мені страждання.

—Як ти це робиш? —спитав я, скориставшись її відвертістю. —Як залазиш мені в голову? 

—Я вмію читати думки, —посміхнулася вона і вся вразливість раптом кудись зникла. 

Брехуха. Упирі не могли читати думки.

—І не тільки твої, —Маріанна хитро примружила очі, —а і Євині. Хочеш, розкажу, що вона думає про тебе?

Я не повірив жодному її слову, але вирішив підіграти: вдав здивування і питально подивився на неї.

—Можеш припинити збирати по селу намистини, —хитро всміхнулася вона. 

Мене неприємно кольнуло. Невже вона знає, що я в таємниці збирав загублене сільськими дівчатами намисто? Я й досі не позбувся ідеї зробити для Єви прикрасу. 

—Їй і без тебе вистачає коханців, що дарують коралі. Хіба тобі не образливо? — Маріанна зазирнула мені прямо в очі. — Чи навпаки: змирився і вирішив подарунком купити собі шлях у її обійми.

Тут мене кольнуло вдруге.

—Ти обіцяла розказати про Єву, — перебив я. Не хотів, щоб вона і далі лізла мені в душу.

—Ой! Ти диви, справді, —насмішливо мовила Маріанна, — сподіваєшся виміняти коралі на любощі! — і засміялася так дзвінко, що нас, напевне, вже чули всі.

— Я сподівався лише на нормальну розмову та, видно, забув, з ким говорю, — буркнув собі під носа, відвернувся і пішов донизу.