Зенгін Грід - Сиди тихо, Зенгін Грід

Пропоную зазирнути у гості до української нечисті. В одному селі на межі між життям і смертю стоїть хата. Як місяць сходить над темним лісом, її вікна поблискують тьмяним мерехтом свічок. Хто або що називає це місце домом?

Розділ 1

— Як шкода, що у твоїх жилах не тече кров нашого величного роду, — казала сестра і задоволено мружилася. 

В дитинстві я не розумів, про що вона. Адже в моїх жилах взагалі не текла ніяка кров, як і в її, і в маминих. 

— Прикуси язика, Маріанно. — роздратовано шипіла мати.

— Годі лаятись, — промовляв Єретик, не відриваючись від книги. Жінки стихали.

Поки він залишався в хаті, між ними був мир і спокій. Коли ж Єретик виходив полювати, мати з сестрою могли полаятись так сильно, що малим я забивався в кут від страху, бо думав — настав судний день. Жінки розпалювалися, звіріли, випускали ікла, кігті. Весь будинок наче здригався в конвульсіях, трощилися меблі, а той, хто попадав під гарячу руку, міг отримати смертельні, а потім ще й посмертні рани. 

На гамір прибігала тітка Єва. Вона підповзала до мене по стінах і забирала до своєї кімнати. Єва дозволяла роздивлятися її скарби — відмикала чималу різьблену скриньку і висипала на простирадло коралі, дукачі на низці намистин, майстерно сплетені ґердани. 

Іноді вона одягала дукач, аби покрасуватися, але знімала відразу, як той обпікав їй шкіру. «Не можна носити коралі й вишитий одяг, бо вони служать оберегами. Люди завше вплітають у них хрести і символи Творця», — жалілася Єва. Я кивав, хоч і вважав, що їй не потрібні всі ті цяцьки, вона й без них була чудовою. Шкодував лише, що не можу сам їй цього сказати, бо не міг вимовити жодного слова.

Ми сиділи в Євиній кімнаті аж до перших півнів, поки не повертався Єретик. Він жбурляв ледь живого кабана двом оскаженілим упирицям, що біснувалися у нашій світлиці. Мама й сестра напивалися крові і тільки тоді можна було виходити. 

Ночі ми зазвичай проводили вдома, грали ігри, які підгледіли у людей, а коли набридало — розходились по кутках і займалися своїм. Мама любила вишивати, але рушники виходили потворними. Нитки витанцьовували на полотні якісь дикі танці, стіжки не складалися в узори. «А як це ж воно так вийшло? — щиро дивувалася мати. — Я ж рівненько..» Я знічено відводив погляд, сестра задоволено шкірилася, Єретик заперечно хитав головою: «Нічого не вийде, — казав, — нечисть не може вишивати». Попри це, мама хотіла бути доброю господинею. Залізна голка випалювала їй пальці аж до кісток, та вона не полишала свого заняття. 

Батько теж мав цікаву справу — деколи покидав нас і закривався на горищі, де робив опудала із впольованої звірини. Ми випивали їхню кров, люди теж вбивали тварин заради наїдку — це було звичайною справою. Все ж я не любив підніматися туди: скляні погляди мертвих тварин з дитинства лякали мене. 

Я ж на сімейних вечорах допомагав мамі розплутувати нитки, читав разом з батьком або проводив час із Євою. Коли вона засинала, то за мною приглядав її брат — дядько Адам. Серед нас лише вони двоє були справжніми родичами, я трохи їм заздрив. Кожного місяця вони мінялися місцями. «Як я прокидаюся, Адам іде спати в могилу, — розповідала Єва. —  Я можу ходити по землі тільки один місяць, а весь наступний належить йому. Поки я сплю, він приглядатиме за тобою». 

Лише Маріанна ніяк не могла знайти собі заняття. Їй не подобалося вишивати й прясти, вона не хотіла читати, бо була неграмотна. Сестра розважалася тим, що чіплялася до мене. Мій голос прорізався тільки після семи літ. Слова я спочатку вимовляв незграбно, тож вона мала мене за дурника й на довгі роки взяла собі за звичку з мене кепкувати. Знудившись, Маріанна йшла до своєї кімнати, а потім таємно вибиралася через вікно і бігала в село —  шкодити людям.

Я ж спостерігав за людьми лише здалеку, ніколи не підходив, не заводив розмови. Зазирав у шибки і щілини, пробирався на горища і в хліви, підглядав, підслуховував. Деякі селяни могли відчувати мій погляд спиною і оберталися. Та навіть якщо хтось мене бачив, то неодмінно приймав за сусідського хлопчика. Так закляв Єретик, що ще за життя був сильним ворожбитом. 

Мама казала: «Він був дводушником. Знав, що по смерті ходитиме і все одно не покинув відьомського ремесла». Всі відьми й чаклуни потім неодмінно ставали упирями. Добрим був Єретик чи лихим — не мало жодного значення. Бо той, хто займається чарами, підселяє у своє тіло другу душу — від диявола. Коли «чиста» душа відлітає у Вирій, «нечиста» лишається у тілі й живе на землі. 

Я теж був дводушником. Мама казала: «Ти таким народився. Так може бути, якщо дитя зачали на велике церковне свято або помазали кров’ю чоловіка, що ліг спати не помолившись».

Маріанна вважала по-іншому.

— Твоя матір злягалася з чортами! — сміялася сестра. — Потім взяла нечисте дитя і віднесла в ліс. Там тебе й загризли вовки. Вилетіла з тебе Божа душа, а та, що від дідька — зосталася. Наша матір ходила на лови й знайшла розпатране, криваве дитя серед лісу. Ти й не жив, і не вмер, тож вона зібрала твою плоть і зшила до купи своїми вишивальними нитками.

— Ти брешеш. — не надто впевнено заперечив я.

Маріанна нічого не відповіла, тільки посміхнулась у відповідь, тож я почав сумніватися. Якби мене справді зшила мама, я був би весь в кольорових нитках, як і її жахливі рушники. Коли оглядав своє тіло, то не знаходив ніяких стіжків. Та я не міг бути певним, бо бачив себе тільки спереду. Тож пішов до Єви і попросив, щоб вона оглянула мене повністю. 

— Який легковірний, — посміхнулася Єва, — роздягайся. 

Я скинув одіж і повернувся до неї спиною. Вона довго мовчала, тож я злякався, що таки знайшла стіжки. Обернувся:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍