Зенгін Грід - Сиди тихо, Зенгін Грід

Розділ 5

Коли прокинувся, я не відразу помітив у своїй кімнаті зміни. Вишиванка зникла, а на її місці лежали нові книжки. У першій же прочитав те, що шукав із самого дитинства: нас, упирів, було багато видів. Якісь пили кров чи витягували життєву силу з людей, якісь просто крали молоко у корів, якісь були мертвими, а якісь — живими. Живі упирі! Це перевернуло мій світ. 

«Упирем може народитися перша дитина в родині, таких вважають «добрими». Це трапляється надзвичайно рідко. Така дитина до семи років не говорить, але здатна викривати відьом, розвіювати чари і боротися з нечистю. Добре, коли в селі є живий упир, він захищає людей від мертвих, знається на всьому потаємному. Має міцну статуру и нелюдську силу, бо мусить на собі носити упирів мертвих, які опівночі вилазять із могил і всідаються на хрестах. Часто живих упирів признавали у козаках і воєводах, відставних солдатах, чумаках». 

Я читав і не міг зупинитися. Виходить, мене не загризли ніякі вовки. Я був і залишаюся живим. Невже це означає, що я — не просто випадковий камінь, кинутий Творцем? Не наруга диявола, послана на землю, щоб перевірити, чи витримає людська душа, якщо її занурити в безодню? Що я потрібний і можу нести користь людям?

Я відчув таке полегшення і піднесення, що схопив книжку й вибіг з кімнати, геть забувши про сорочку. Зупинився біля дверей Маріанни. Ні. Їх точно принесла не вона! На горищі не могло бути ніяких книжок, чому б їм там опинитися? Вона сказала так, щоб заманити мене і познущатися. Напевне, це Єва принесла. Вчора повернулася раніше і почула нашу сварку. Отже, і мою вишиванку забрала теж вона. Може не хотіла, щоб я себе ранив. Від цих думок всередині розливалося щемливе тепло. Я побіг до Єви.

Єва оглянула мене з голови до ніг: розпатланого, без сорочки і з книжкою в руках. 

— Єво, це ж ти принесла мені нові книжки? —нетерпляче випалив я.

— Так, а що? —розгублено мовила Єва.

—Дякую тобі! Величезне спасибі! Ти навіть не уявляєш.. — я говорив занадто голосно, майже кричав. — Ні, все-таки уявляєш. Напевне, ти з самого початку знала, що я живий упир..

Єва взяла мене за руку, втягнула до кімнати і зачинила двері, сама ж відійшла подалі — до вікна. Я мовчки дивився на неї, стараючись набрати в легені повітря і впорядкувати свій бурхливий потік слів. Щось було не так. Єва дивилася на мене з осторогою. Вона боялася! Я ж увірвався, як навіжений, ніби був не в собі. Ще й тепер, коли знаю, що народжений вбивати таких, як вона, упирів.

—Ні, Єво.. —виправдовувався я. —Я б ніколи, чуєш, ніколи тебе не скривдив!

Потім весь вечір ми не розлучалися, сиділи біля вікна і тихенько розмовляли. Маріанна ж вмирала з нудьги — їй все рідше виходило мене надурити. Тож вона придумала посварити нас із Євою.

Єві якраз прийшов час спочити на місяць і мені стало невимовно тоскно. Хотів провести її, та вона не дозволяла. І все ж, я нишком підійшов до її кімнати, трохи постояв, притулився чолом до зачинених дверей. Раптом почув тихій стогін. Жіночий, потім чоловічий. Затамував подих.

— Вони не брат і сестра, — почулося з-за спини. 

Я сіпнувся від несподіванки. Маріанна стояла, спершись об стіну:

— Кажу, вони не родичі, а коханці. Можуть зустрітися тільки одну ніч на місяць, коли міняються. Тоді всю ніч любляться.

Вона знову збрехала. Може там і був хтось із коханців Єви, але не Адам. Я вважав його своїм єдиним товаришем. Вони точно були родичі. Схожі зовні, навіть манерою мови і характером відрізнялися мало. Інколи я розмовляв з Адамом і забував, що говорю не з Євою. 

Саме тому наступного вечора я випадково взяв його за руку. На жаль, це трапилося, коли ми сиділи в світлиці, разом з усіма. Маріанна невимовно нудилася і знайшла чудовий шанс до мене вчепитися.

— І що? Всі так і будуть сидіти? Нічого не скажуть? — вона позирала на батька, потім на маму.

Вони мовчали.

— А що сказати? —матір відволіклася від вишивання.

— Ха-ха! А що повинна сказати мати, коли її сина розбещує власний дядько? Невже — нічого? —засміялася сестра. 

Родичі обернулися на нас. Таке неочікуване звинувачення вибило мені землю з-під ніг. Мама трохи завагалася, потім глянула прямо Адаму в очі і випалила:

— Облиш мого сина, старий содоміте! 

Сестра голосно приснула і покотилася від сміху.

— Мамо! —закричав я, —Та що ви таке говорите! Вона ж бреше!

Мати повністю розгубилася і дивилася то на мене, то на Маріанну.

Сестра перевела подих:

— Ну добре, добре. Ми всі тут не справжні родичі. З Євою —ще півбіди, а з Адамом ти що будеш робити?

— А він тут при чому? —викрикнув я і осікся. Глянув на Адама. Він просто спостерігав. Здається, його зовсім не зачепило те, що я хотів мати стосунки з його сестрою.

— Бо Єва — то і є твій дядько Адам, телепню! —випалила сестра. — Він упир-місячник. Один місяць хлопом ходить, другий місяць — баба.

— Але ж.. — хотів було відповісти, та раптом до мене почала доходити суть сказаного. У вухах задзвеніло. Слух різав дзвінкий сміх сестри, що переходив у вереск. Я дивився на Єретика, він не заперечував слова Маріанни. Сама ж вона від реготу аж зігнулася. Я глянув на Адама і він відвів погляд. Мені перехопило подих, я зірвався з місця, вибіг зі світлиці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍