Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

серйозну й мовчазну; поштмейстера[20], низенького чоловіка, але дотепника й філософа; голову палати, вельми розсудливу й люб’язну людину, які всі привітали його, як давнього знайомого, на що Чичиков уклонявся трохи набік, проте не без приємності. Тут же познайомився він з дуже обхідливим і ґречним поміщиком Маніловим і трохи незграбним з вигляду Собакевичем, що з першого разу наступив йому на ногу, промовивши: «Прошу прощення». Тут же йому всунули карту на віст, яку він прийняв, так само ввічливо вклонившись. Вони сіли за зелений стіл і не вставали аж до вечері. Усі розмови зовсім припинились, як буває завжди, коли нарешті беруться до справжньої роботи. Хоч поштмейстер був дуже говіркий, але й той, узявши до рук карти, зараз же появив на обличчі своєму мислячу фізіономію, покрив нижньою губою верхню і зберігав таке положення під час усієї гри. Виходячи фігурою, він міцно стукав по столу рукою, промовляючи, якщо була дама: «Ходи, стара попадя!», якщо ж король: «Ходи, тамбовський мужик!» А голова приказував: «А я його по вусах! А я її по вусах!» Часом під удар карт по столу зривались вислови: «А! будь що буде, — нема чим, так бубною!», або ж просто вигуки: «черви! червоточина! пікенція», або «пікендрас, пічурущух! пічура!» і навіть просто: «пічук!» — назви, якими вони перехрестили масті в своєму товаристві. Скінчивши гру, сперечались, як водиться, досить голосно. Приїжджий наш гість теж сперечався, але якось надзвичайно майстерно, так що всі бачили, що він сперечався, а тимчасом приємно сперечався. Ніколи він не казав: «Ви походили», але «ви зволили походити; я мав честь покрити вашу двійку» і таке інше. Щоб ще краще поєднати на чомусь своїх противників, він щоразу підносив їм усім свою срібну з фініфтю[21] табакерку, на дні якої помітили дві фіалки, покладені туди для запаху. Увагу приїжджого особливо зайняли поміщики Манілов і Собакевич, про яких згадано вище. Він зразу ж про них розвідався, відкликавши тут же трохи набік голову та поштмейстера. Кілька запитань, ним зроблених, виявили в гості не тільки допитливість, але й статечність, бо передусім розпитав він, скільки в кожного з них душ селян і в якому стані перебувають їхні маєтки, а потім уже довідався, як на ім’я та по батькові. За малий час він встиг їх цілком зачарувати. Поміщик Манілов, ще зовсім людина не літня, що мав очі солодкі, як цукор, і мружив їх кожного разу, коли сміявся, був від нього без пам’яті. Він дуже довго тиснув йому руку й пильно просив зробити йому честь, завітавши на село, до якого, за його словами, було тільки п’ятнадцять верств міської застави, на що Чичиков, дуже ввічливо нахиливши голову й щиро потиснувши руку, відповів, що не тільки з великою охотою ладен це виконати, але навіть уважатиме за найсвятіший обов’язок. Собакевич теж сказав дещо лаконічно: «І до мене прошу», — човгнувши ногою, взутою в чобіт такого велетенського розміру, до якого навряд чи можна де знайти відповідну ногу, особливо теперішнього часу, коли й на Русі починають переводитись богатирі.

Другого дня Чичиков вибрався на обід і вечірку до поліцеймейстера, де з третьої години по обіді сіли за віст і грали до другої години ночі. Там, між іншим, він познайомився з поміщиком Ноздрьовим, людиною років тридцяти, промітним чолов’ягою, який йому після трьох-чотирьох слів почав говорити «ти». З поліцеймейстером і прокурором Ноздрьов теж був на «ти» і поводився по-приятельському; та коли сіли грати у велику гру, поліцеймейстер і прокурор надзвичайно уважно роздивлялись його взятки й стежили майже за кожною картою, якою він ходив. Другого дня Чичиков провів вечір у голови палати, який приймав гостей своїх у халаті, дещо заяложеному, в тому числі двох якихось дам. Потім був на вечірці у віце-губернатора, на великому обіді у відкупщика, на невеликому обіді в прокурора, хоч він вартий був великого; на закусці після обідні, впорядженій міським головою, яка теж варта була обіду. Одно слово, жодної години не доводилося йому залишатися вдома, і до гостиниці він приїжджав за тим тільки, щоб заснути. Приїжджий у всьому якось умів обернутись і показав себе досвідченою світською людиною. Хоч про що була розмова, він завжди вмів підтримати її: чи йшла мова про кінський завод — він говорив і про кінський завод; чи говорили про гарних собак, і тут він подавав дуже путні зауваження; чи трактували про слідство, проведене казенною палатою[22] — він показав, що йому відомі також і судейські витівки; чи було міркування про більярдну гру — і в більярдній грі не давав він маху; чи говорили про чесноту — і про чесноту міркував він дуже гарно, аж зі сльозами на очах; про виріб горілки — і на горілці знався він непогано; про митних доглядачів і чиновників — і про них він розважав так, немов і сам був і чиновником, і доглядачем. Але дивна річ, він усе це вмів огортати якоюсь поважністю, вмів добре триматися. Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слід. Одно слово, куди не поверни, був порядна людина. Всі чиновники були задоволені приїздом нової особи. Губернатор про нього висловлювався, що він добромисна людина; прокурор — що він путня людина; жандармський полковник казав, що він учена людина; голова палати — що він знающа й поважна людина; дружина поліцеймейстера — що він найлюб’язніша й найобхідливіша людина. Навіть сам Собакевич, що рідко озивався про кого-небудь добре, приїхавши досить пізно з міста і вже зовсім роздягшись та лігши на ліжко біля худорлявої дружини своєї, мовив до неї: «Я, серденько, був у губернатора на вечірці і в поліцеймейстера обідав, і познайомився з колезьким радником Павлом Івановичем Чичиковим: надзвичайно приємна людина!». На це дружина відказала: «Гм!» — і штовхнула його ногою.

Така думка, вельми втішна для гостя, склалася про нього в місті, і вона держалась доти, поки одна чудна властивість гостя і справа, або, як кажуть у провінціях, пасаж[23], про який читач незабаром дізнається, не спантеличили цілковито майже все місто.

Глава друга

Вже більше тижня приїжджий пан жив у місті, роз’їжджаючи по вечірках та обідах і таким чином проводячи, як то кажуть, дуже приємно час. Нарешті він зважився перенести свої візити за місто і навідати поміщиків Манілова та Собакевича, яким дав слово. Може, до цього спонукала його інша, істотніша причина, справа серйозніша, ближча до серця… Та