Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

натякнув якось між іншим, що в його губернію в’їздиш, як у рай, шляхи скрізь оксамитові і що ті уряди, які настановлюють мудрих сановників, варті великої похвали. Поліцеймейстерові сказав щось дуже приємне про міських будочників, а в розмовах з віце-губернатором та головою палати, що були ще тільки статські радники, сказав навіть помилкою двічі «ваше превосходительство», що дуже їм сподобалось. Наслідком цього було те, що губернатор запросив його завітати до нього того ж дня на домашню вечірку, інші чиновники й собі так само — хто на обід, хто на бостончик, хто на чашку чаю.

Про себе приїжджий, як здавалось, уникав багато говорити, а коли говорив, то якимись загальними місцями, з помітною скромністю, і розмова його в таких випадках набирала дещо книжних зворотів: що він незначущий черв світу сього і недостойний того, щоб багато про нього турбуватись; що зазнав багато на своєму віку, потерпів на службі за правду, мав багато ворогів, які навіть важили на життя його, і що тепер, бажаючи спокою, шукає обрати нарешті місця для проживання, і що, прибувши в це місто, визнав за неодмінний обов’язок засвідчити свою пошану першим його сановникам. Оце й усе, що довідались у місті про цю нову особу, яка дуже скоро не проминула показати себе на губернській вечірці. Готування до цієї вечірки забрало понад дві години часу, і тут у приїжджому виявилась така уважність до туалету, яку навіть не скрізь бачено. Після невеликого пообіднього сну, він звелів подати вмиватись і надзвичайно довго тер милом обидві щоки, підперши їх з середини язиком; тоді, взявши з плеча в трактирного слуги рушника, витер ним звідусюди повне своє обличчя, почавши з-за вух і пирскнувши перед тим разів зо два в самісіньке обличчя трактирного слуги. Потім надів перед дзеркалом манишку, вискуб дві волосинки, що вилізли з носа, і безпосередньо після цього опинивсь у фраку брусничного кольору з іскрою. Таким способом одягшись, покотив він власним екіпажем по широких без краю вулицях, скупо освітлених із вікон, що де-не-де миготіли. Проте губернаторський дім був такий освітлений, хоч би й для балу; коляски з ліхтарями, перед ґанком два жандарми, форейторські[18] вигуки віддалік — одно слово, усе як треба. Вступивши в зал, Чичиков мусив на хвилинку примружити очі, бо блиск від свічок, ламп і дамського вбрання був страшний. Усе було залите світлом. Чорні фраки мигтіли й метушились нарізно й купами там і там, як метушаться мухи на білому блискучому рафінаді під час гарячого липневого літа, коли стара ключниця рубає й ділить його на блискучі грудки перед розчиненим вікном: діти всі дивляться, збившись навколо, цікаво стежачи за рухами твердих рук її, що підіймають молот, а повітряні ескадрони мух, здійняті легким повітрям, влітають сміливо, як повновладні господарі, і, користуючись підсліпістю старої і сонцем, що непокоїть очі її, обсідають ласі шматочки де розкидом, а де густими купами. Насичені щедрим літом, що й так на кожному кроці розставляє ласі страви, вони влетіли зовсім не за тим, щоб їсти, але щоб тільки показати себе, пройтись туди й сюди по цукровій купі, потерти одна об одну задні чи передні ніжки або почухати ними собі під крильцями, або, витягши обидві передні лапки, потерти ними в себе над головою, повернутись і знову полетіти, і знову прилетіти з новими докучними ескадронами.

Не встиг Чичиков оглянутись, як уже був схоплений під руку губернатором, що представив його зразу ж губернаторші. Приїжджий гість і тут не схибив: він сказав якийсь комплімент, вельми пристойний для людини середніх літ, яка має чин не занадто великий і не занадто малий. Коли танцюючі пари, встановившись, притиснули всіх до стіни, він, заклавши руки назад, дивився на них хвилин зо дві дуже уважно. Багато дам були гарно одягнені й за модою, інші одяглись у що Бог послав у губернське місто. Чоловіки тут, як і скрізь, були двох родів. Одні тоненькі, які все упадали коло дам; деякі з них були такого роду, що насилу можна було відрізнити їх від петербурзьких: мали так само вельми обмірковано і зі смаком зачісані бакенбарди або просто миловиді, вельми гладенько виголені овали облич, так само недбало підсідали до дам, так само говорили по-французькому й смішили дам так само, як і в Петербурзі. Другий рід чоловіків становили товсті або такі, як Чичиков, тобто не так, щоб занадто товсті, проте й не тонкі. Ці, навпаки, поглядали скоса і оступалися віддам і поглядали тільки навкруги, чи не розставляє де губернаторський слуга зелений стіл для вісту[19]. Обличчя були в них повні й круглі, на деяких навіть були бородавки, дехто був і таранкуватий; волосся вони на голові не носили ні чубчиком, ні буклями, ні на манір «чорт мене забирай», як говорять французи; волосся в них було або низько підстрижене, або прилизане, а риси обличчя здебільшого заокруглі й міцні. Це були почесні чиновники в місті. На жаль, товсті вміють краще на цьому світі влаштовувати справи свої, ніж тоненькі. Тоненькі служать більше на особливих дорученнях або тільки числяться і хиляються туди й сюди; їхнє існування якось занадто легке, повітряне й зовсім не надійне. Товсті ж ніколи не займають побічних місць, а все прямі, і вже коли сядуть де, то сядуть надійно й міцно, так що швидше місце затріщить і увігнеться під ними, а вони вже не злетять. Зовнішнього блиску вони не люблять, на них фрак не так спритно скроєний, як у худеньких, зате в шкатулках — благодать Божа. У тоненького за три роки не залишається жодної душі, не заставленої в ломбарді, у товстого спокійно дивись — і вродився десь край міста будинок, куплений на ім’я дружини, потім з другого краю другий будинок, потім під містом хуторець, потім і село з усіма угіддями. Нарешті товстий, послуживши Богові й цареві, заслуживши загальну пошану, залишає службу, перебирається й робиться поміщиком, славним російським «барином», хлібосолом, і живе, та й добре живе. А після нього знову тоненькі спадкоємці розтринькують, російським звичаєм, на кур’єрських усе батьківське добро. Не можна потаїти, що майже такого роду міркування займали Чичикова в той час, коли він розглядав товариство, а наслідком цього було те, що він нарешті приєднався до товстих, де зустрів майже всіх знайомих осіб: прокурора з вельми густими бровами й лівим оком, що трохи підморгувало так, ніби він казав: «Ходімо, брат, до іншої кімнати, там я тобі щось скажу», а втім, людину