Дмитро Шилов - Прихований Харків. Том 1, Дмитро Шилов

— …і тепер, переміщуючи контейнер у такий спосіб, ви значно раціональніше… — продовжував розголошувати викладач, стоячи за широкою кафедрою.

Минуло лише десять хвилин лекції, а я вже хочу тихенько вскрити собі вени.

Ну навіщо мені це знати?!! Навіщо? Навіщо забивати голови студентів цією дурнею? По суті, мою професію легко освоїти за півроку. Заплатити кілька тисяч, походити на курси, отримали сертифікат, і вуаля — можеш працювати чудо-логістом. Але куди там. У нас освоєння транспортних систем розтягнули на п'ять з половиною років і додали купу предмети, без знання яких новий логіст буде неповноцінним: філософія, політологія, хімія і ще багато чого цікавого.

Четвертий курс. Вся нісенітниця, здавалося б, зникла. Залишилося все потрібне для професії. Здавалося б. Знаєте, як називається предмет, лекцію з якого нам зараз читає цей старий юнак з вусами? Увага! Приготуйтеся, бо вперше я, м'яко кажучи, розгубився, від назви цієї дисципліни. Організація вантажно-розвантажувальних робіт на підприємстві. Організація! Вантажно! Розвантажувальних! Робіт! На! Підприємство! Ми! Повинні! Вивчати! Це! Пів! Року! Роботу вантажників ми вивчаємо півроку! Те, що можна вмістити у дві-три лекції, і кілька презентацій, нам розтягнули на шість місяців, впихнули курсову на п'ятдесят аркушів та десяток лабораторних робіт! Ось вона, вища освіта у нашій країні. Дякую, що хоч мішки з гноєм перетаскувати не змусили.

Нарешті, це нескінченне півторагодинне катування добігло кінця. З обличчям людини, яка чесно відсиділа вісім років у колонії суворого режиму, я кинувся в місце, яким прямо-таки пишаюся. Це їдальня мого університету. І тут немає жодної краплі сарказму. У Національному автомобільно-дорожньому університеті справді відмінна їдальня. Якщо, припустимо, в пристойному кафе ви можете дозволити купити собі лише чашку кави, то тут за ті ж гроші можна придбати тарілку солянки, плов, відбивну та компот. І все це не викликатиме у вас блювотний рефлекс, а навпаки, ще добавки захочете.

І ось задоволений і ситий я прямую... ні, не на чергову пару, як вчинив би будь-який доброчесний студент, а в метро. Я б, звичайно, міг ще помучитися, але тільки прислухайтеся до назви наступної дисципліни — транспортна психофізіологія. Без коментарів.

Перша, найболючіша частина дня закінчена, тепер я займуся справами, які мені дійсно цікаві, до того ж гроші приносять. Сьогодні доведеться провести ще два тренування та відпрацювати пару замовлень.

Друга моя, скажімо так, професійна діяльність – танці. Звичайно, сучасні, бо бальними я перехворів ще в дитинстві. Так склалося, що за чотирнадцять років я не кинув танцювати, лише змінив стиль, і тепер треную дітей, та й працюю танцюристом у складі шоубалету в нічних клубах та на корпоративах. Цілком цікаве, корисне і вигідне заняття, яке не дозволяє мені поїхати дахом від будь-яких Автоматизованих систем управління автотранспортом.

Як відомо, діти – квіти життя. І в моєму розпорядженні аж дві клумби цих рослин. Тричі на тиждень я ганяю їх, всіляко навантажую, загалом, роблю все, щоб батьки хоч кілька годин могли відпочити від своїх гіперактивних чад.

Два виснажливих (для дітей) тренування позаду, і я, закинувши рюкзак, чохол і язик на плече, мчу на маршрутку, щоб потім знову спуститися в метро і щасливо транспортувати своє тлінне тіло до місця наступної роботи.

Біля виходу з метро на мене вже чекає мій друг і колега з танцювального цеху Рантус. Взагалі він Владик, але прізвище, як ви можете помітити, поприкольніше, тому всі його так і називають.

— Здорово, чува-а-ак, радий тебе бачити, — привітав мене Рантус.

— Та пішов ти, тільки но вчора ввечері бачив твою пику, — радісно відповів я йому.

— Ти, як завжди, дурень.

Ми стандартно привіталися один з одним. Збоку це було схоже на танці індійських племен, змішані з привітанням чорних хлопців із якогось гетто.

— А де Перешмевський? — спитав я, коли ми вже пройшли половину шляху до клубу.

— Та спізнюється, знову якесь лихо з собакою.

— Ясна річ, завів собаку, і все, тепер ти її раб.

— Точно.

Ми обійшли будівлю, облицьовану бежевою плиткою, пройшли через арку й опинилися біля чорного входу.

— Ну, як ви вчора повисіли? — поцікавився я, поки охоронець перевіряв наші рюкзаки та чохли для костюмів.

— Так, як завжди, після другого келиха я вже ледве розмовляв, тому Оля з Вікою закинули мене в таксі, а прокинувся я тільки вранці, — невесело повідомив Рантус.

— Я дивлюся, що ти вмієш веселитися.

— Відвали. Минулого разу, після наших таких веселощів я телефон у вагоні поїзда залишив.

Я не зміг стримати нападу сміху, бо без телефону він залишився на моїх очах: ​​поклав його під подушку на верхній полиці в плацкарті та забув про це.

— А як там твої пошуки нової роботи?

— Не хочу поки нічого розповідати, щоб не наврочити, але начебто все йде добре, тьху, тьху, тьху, — Рантус тричі постукав по дерев'яному столу охоронця.

Ми забрали наші речі та неквапливо попрямували до гримерки довгим, просоченим ароматами кальянів коридором. Несподівано попереду промайнуло тіло у чорному фраку.

— Пацани, швидко переодягаємося на «Фантом», графік змістився, — скомандував, пробігаючи, наш керівник Падре. Взагалі його звуть Паша, але Падре звучить якось ... поприкольніше.

— Швидко, я сказав! — підвищив тон, повторив Падре, а це вже серйозно.

І тут, як кажуть, почалося.

— Краватка чи метелик?

— Метелик!

— Штани шкіряні?

— Так, і надягайте не туфлі, а чоботи!

— Що з малюнками?

— Спочатку ромб, на другому квадраті — у шахівницю, потім сольники та знову ромб.

— Ясно. Маски які?

— З шипами. Я поки що віднесу фонограму. Вихід за дві хвилини. Потім швидко летимо до Паласу на корпоратив.

Перевести дух я зміг уже тільки сидячи в салоні останньої маршрутки, що вирушала у бік мого району. Шість номерів, три клуби, паб та два корпоративи в різних частинах міста — це вам не жарти. Це ще добре, що не грудень. У дванадцятому місяці року у наш подібний графік на кожен день додається ще по п'ять-десять корпоративів. Місяць хоч і прибутковий, але часу не завжди вистачає навіть на сон.