Дмитро Шилов - Прихований Харків. Том 1, Дмитро Шилов

Розділ 1. Ще один звичайний день.

Звати мене Ножов Дмитро Юрійович, мені двадцять один рік, і я логіст. Швидше за все, вам до лампочки, що це за професія, і ви навряд чи мрієте отримати її у своє резюме у графу «спеціальність». Але коли згадав, то варто пояснити для загального розвитку, що за звір такий — логіст.

Людей, які вважають, що ця професія якось пов'язана з логікою та логічними завданнями, поспішаю розчарувати. Логіст — фахівець із транспортних систем, вантажних та пасажирських перевезень, ну і так далі тощо. Ні, в заокеанських та європейських країнах дана спеціальність дійсно дуже цінується, і ті, хто займається цим… Ремеслом (навмисно з великої літери), вирішують різні поставлені завдання, прокладають маршрути та обмірковують, як логічніше, раціональніше та дешевше перемістити вантаж чи пасажира з пункту А в пункт Б. Але це там, далеко, в тих краях, де люди не мають уявлення, що таке тремпель, борщ і хабарі. У нас же, у суворих пострадянських реаліях, логіст — нещасна людина, яка щодня з дев'яти до шести повинна сидіти в офісі на незручному стільці й не відходити ні на хвилину від телефону та комп'ютера, а то раптом клієнт зателефонує, а відповісти нікому, і тоді він піде до іншого, а тебе за це позбавлять премії.

Але щось мене занесло. Повернемося до проблем теперішніх.

Я вам представився логістом і, треба сказати, трохи злукавив. На цю мить мого швидкоплинного життя я — студент. Студент Національного автомобільно-дорожнього університету, факультету транспортних систем та логістики. Чи відчуваєте всю пафосність цієї назви? Ні, нічого подібного? А ви прочитайте ще раз, тільки тепер вголос, з паузами, виразом та з інтонацією конферансьє світових боксерських поєдинків. Тепер відчули всю міць моєї альма-матер?! Це вам не Гарварди всякі.

Насправді ж мій універ нічим не відрізняється від десятків інших вишів нашого міста. Тут, як і в інших вищих школах, дивні вусаті викладачі проводять нудні пари та дають практичні роботи, у висновку яких треба писати те, що ти писав у завданні. Тобто ви вже можете попередньо оцінити рівень підготовки наших бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Зараз на моєму телефонному годиннику вісім тридцять ранку, а це означає, що мені час виходити з дому і їхати на навчання. Друга пара починається о дев'ятій сорок п'ять. Одну годину п'ятнадцять хвилин я витрачаю на дорогу від рідної дев'ятиповерхівки до Національного автомобільно-дорожнього університету.

Люди! Лю-ди-ня-ки! Якщо у вас є лютий ворог, але ви не хочете, щоб він помер швидко, а бажаєте бачити його довгі та нестерпні муки, просто поселіть цього бідолаху на моєму районі та змусьте до кінця життя щодня їздити до центру міста. На роботу. На громадському транспорті. У годину пік.

Але повернемося до нашої години п'ятнадцять в дорозі. Двадцять п'ять хвилин, проведених у холодній маршрутці позаду, а отже наступні сорок пройдуть у головному порятунку та кошмарі мого Харкова – метрополітені!

Спускаючись на платформу, пікаючи карткою проїзду турнікетом і заходячи в вагон цього дива транспортної думки, мене завжди бентежить одне й те саме питання: хто ображає всіх цих людей? Ось мені щиро цікаво, чи в метрополітенах інших міст обличчя людей такі самі? Складається враження, що біля кожного входу в підземку стоїть спеціально навчена людина, яка всім завзято так топчеться по ногах, плює в потилицю, а насамкінець заливає за комір відро з помиями. Який би прекрасний у тебе не був настрій, як тільки заходиш у метро і бачиш ці обличчя, відразу ж хочеться трішечки так повіситись.

Сьогоднішня ранкова поїздка винятком із правил не стала. Люди були так само похмурі, і їх було дуже багато. Мені довелося втискатися між товстим мужиком, що смердів котячими витівками, і якимось доходягою, у якого на підборідді тільки починала зароджуватися рослинність.

Коли до потрібної мені станції залишився один перегін, а котячий запах товстуна почав органічно вписуватися в мої нюхові рецептори, я дістав телефон і переключив скажений Duality від моїх улюблених Slipknot на лайтовіший Let's get it started від качових The Black Eyed Peas. Всесвіт ніби почув зміну саундтреку, і під вступні завивання вокалістки у вагон зайшла вона — жінка з заплаканими очима, неприродно тремтячим голосом і найдешевшим тоненьким зошитом, листів на дванадцять. У зошит було вклеєно довідку та вицвілу фотографію маленької дівчинки. За легендою, це дочка володарки тремтячого голосу, яку може врятувати тільки ваш гріш, кинутий їй у пакет.

Взагалі, у житті я напівреаліст-напівоптиміст. Але сьогоднішній ранок робив мене закінченим циніком. Ось чесно, щоб не збрехати, у метро я вже катаюсь років тринадцять. І всі роки саме ця жінка саме з цим зошитом, однаково голосячи, ходить вагонами; періодично змінюються лише фотографії: то доньці треба допомогти, то синові, то матері. Що за сім'я така болісна?.. Але найбільше мене дивують люди, які кидають їй у пакет гроші. Це ж який спосіб життя треба вести, щоб бувати в метро раз на тринадцять років і бачити цю жінку вперше?

Від обурення мене врятував чоловічий голос, який оголосив мою станцію. Потяг зупинився, люди повалили із вагона. Оскільки я був в епіцентрі цієї живої хвилі, то мене просто затиснули в лещата і на волю відпустили лише тоді, коли попереду з'явився ескалатор. Ще кілька хвилин штовханини, що з боку нагадує масову міграцію пінгвінів, — і я на вулиці. Ось воно, свіже морозне повітря мегаполіса.

Не буду втомлюватиму розповідями про вулиці, пам'ятки та людей, зустрінутих по дорозі, а перейду до найосновнішого часу студента — парам.

Велика аудиторія, що нагадує амфітеатр, цілий потік студентів, вусатий викладач із зачіскою кулі для боулінгу і я в третьому ряду. Коротше, те саме четвертий рік поспіль.

Як заведено споконвіку, на першому курсі кожен студент отримує свій ярлик і носить його до кінця п'ятого, а то й шостого курсу. Є заучки, є пофігісти, є спортсмени, є ті, хто цілодобово не виходить із профкому, ну і так далі. Мені ж пощастило виділитися «багатопрофільністю». Я — той, хто постійно жартує, той, хто вічно ниє, як його дістало це навчання, і той, хто, попри купу прогулів, примудряється залишатися на плаву і закривати сесію без трійок. Якось так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍