Дмитро Шилов - Прихований Харків. Том 1, Дмитро Шилов

Я жив як усі. Ходив на пари. Підробляв. Танцював. Любив дивитися фільми та серіали. Змирився зі своєю професією і навіть уявляв, як до кінця життя буду сидіти в офісі, вирішувати спущені мені зверху завдання, прокладати маршрути і думати, як логічніше, раціональніше і дешевше перемістити вантаж або пасажира з пункту А в пункт Б. Але варто було усвідомити, в якому нудному світі ми живемо – без магії, без чарівництва, без пригод, – і тут як почалося...

Пролог.

— Митричу, як там наші справи?

— Ой, Сергію, все дуже погано. Ми маємо хвилин десять. Ви вже там піднатисніть.

— Та тисну, Митричу, тисну!

Двадцятисемирічний рудий хлопець, поправив хутряний комір джинсової куртки, увімкнув п'яту передачу, і малинова дев'ятка заревіла від натуги. Машина мчала по широкому проспекту, хвацько маневруючи у вечірньому трафіку, як бик, що збожеволів, серед спокійного стада.

— Ох, і в дупі ж ми! У дуже глибокій дупі.

— Вимушений з вами погодитись, — підтримав худорлявий чоловік років п'ятдесяти та нервово почухав вільною рукою глибокі залисини на голові. Другою рукою він стискав годинник на зап'ясті ще одного пасажира. Точніше вже не пасажира. Злегка повненький чоловік з русявим напівбоксом, закутаний у чорний плащ, вже добу як був мертвий.

— Ах, дуже шкода Євгена. Яка хороша людина... Була. Адже він починав разом з Арсенієм Михайловичем, — сумно зітхнув живий пасажир і нервово потеребив вузол краватки, щільніше затягнувши його на білій сорочці. Рука автоматично ковзнула по лобі, витираючи піт, що з'явився чи через занадто теплу дублянку, чи через нинішню ситуацію і вируючого всередині адреналіну.

— Митричу, зі всією моєю повагою, зараз не час вдаватися до скорботи та спогадів. Якщо не встигнемо, то Арсенію Михайловичу вже ні з ким буде продовжувати!

Машина в черговий раз вильнула, і бездиханне масивне тіло навалилося на худого чоловіка. Він ледве чутно зітхнув і відсунув від себе труп, але руку з годинника покійного не прибрав.

Сергій, не відриваючи погляду від дороги, взяв з торпеди пачку цигарок, дістав одну і, різко крутнувши кермо, обігнав ледве повзучу маршрутку. Клац — на кінці нігтя великого пальця з'явився маленький вогник. Хлопець прикурив цигарку, глибоко затягнувся і загасив вогник. Перехопивши кермо двома руками, він продовжив вичавлювати із жигулів усі соки.

— Сергію, а чи не могли б ви відчинити віконце?

— Митричу, твою м...

— Я розумію, ситуація стресова, але ж ви не хочете, щоб мене вирвало на покійного Євгена?

Водій став роздратовано крутити ручку витягу скла. У салон одразу увірвався потік свіжого морозного повітря.

— Задоволений?

— Цілком, дякую. І, до речі, сім хвилин.

— Твою ж мідь! А попереду світлофори за кожні сто метрів! Митричу, ти у Вищій школі уроки з ілюзій прогулював?

— Ні, що ви.

— Чудово, тоді начаруй нам проблискові маячки та сирену, помчимо на червоний.

— То ж це було дуже давно, може й не вийти.

— Митри-и-и-ичу! — підвищив тон водій.

— Зрозумів, зрозумів.

Чоловік, нарешті, відпустив годинник померлого, втупився в стелю машини та почав перебирати пальцями, ніби грав на флейті. Через пару секунд на даху малинової дев'ятки вже сяяв синій проблисковий маячок.

— Ну і?! — сердито вигукнув Сергій і викинув недопалок у прочинене вікно.

— Що «ну і»?

— Митричу, твою мідь, чому я не чую віу-віу-віу?! Сирена де?

— А точно.

Худий чоловік заплющив очі, підніс руку до вуха і почав повільно клацати. На четвертому клацанні дев'ятка видала гучний звук сирени, як карета швидкої допомоги.

— Молодець, студенте, сідай, чотири! — радісно вигукнув Сергій, не гальмуючи на червоний.

— А чому чотири?

— Тому що не впорався без підказок. Сподіваюся, на поліцаїв не натрапимо.

— А що буде, коли натрапимо?

— Навіть не знаю... У Сибір на рудники відправлять.

— Як у Сибір? Мені не можна до Сибіру! Там же постійний холод, а в мене коліна, суглоби, поперек, — схвильовано заторохтів пасажир.

— Та жартую я, Митричу. Що там у нас із вантажем?

Чоловік знову схопився за годинник трупа, що сидів поруч.

— П'ять хвилин.

— Чудово, встигаємо, — задоволено зауважив водій, проїжджаючи вже третій світлофор. — Митричу, ти ось мені скажи: як це взагалі можливо, зламати запобіжник у годиннику?

— Чесно, Сергію, без поняття.

— От і я без цього самого поняття. Але якось це сталося, і ми тепер повинні встигнути довезти трупак до Земного відділу Департаменту, поки нас не замочила душа, що заволоділа тілом.

— Сергію, не треба так, адже це наш колега.

— Зараз наш колега — шматок м'яса з чужою душею, яка будь-якої миті може відгризти тобі кадик.

Митрич не відповів, лише судомно сковтнув, намагаючись позбутися кома в горлі.

— Твою ...

Хлопець ударив по гальмах. Машина почала різко зменшувати швидкість, труп впечатався обличчям у підголівник. Заверещали гальма, але зупинитися дев'ятка не встигала. Капот невблаганно зближувався з горбатою старою, що переходила дорогу. Сергій вже збирався крутнути кермо, щоб спробувати уникнути зіткнення, але Митрич причудливо махнув руками, сніг за метр від бабки піднявся й утворив невеликий трамплін. Машина наїхала на перешкоду лівим колесом і піднялася, поїхавши лише на двох правих, дивом не перевернувшись. Об'їхавши в такому положенні злощасну бабку, Серьога підкрутив кермо вліво, і дев'ятка знову приземлилася на чотири колеса.

— Митричу, красава!

Водій дістав ще одну цигарку та закурив. Наступне перехрестя промчали без пригод.

— То про що я там говорив? — уточнив хлопець, глибоко затягуючись і обганяючи повільний тролейбус.

— Про Євгена.

— Точно! А як він взагалі опинився на Індустріальній? Він же у районі танкового училища живе. Чи до баби якої їздив?

— Про що ви кажете, Сергію, до якої баби... Його на складі знайшли, а там із жінок тільки комірниця Христина. Швидше за все були якісь накладки, і Арсеній Михайлович послав Євгена з усім розібратися. Охоронець знайшов його вже бездиханним і одразу зателефонував до офісу. Добре, ми поряд проїжджали. Якби довелося чекати на поліцію, душа на той час уже точно тілом заволоділа б.

— Якось не сходиться. Ну не міг же він послизнутися на піддоні, вдаритися об кут годинником, примудритися зламати запобіжник та ще й померти при цьому... Якого фіга?! — вигукнув Сергій, ударивши по гальмах. Труп, через таку різку зупинку, наполовину сповз під сидіння.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍