Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 11. Партизанська операція

Серед росіян, які працювали охоронцями, створеної в підвалі тюрми, була місцева жителька, українка Раїса, яка змушена була влаштуватись до них на роботу. Вона працювала прибиральницею та іноді куховаркою, коли росіяни не хотіли їсти казенні продукти, а приносили десь вкраде м’ясо чи рибу. Раїса мала двох неповнолітніх дітей, чоловік загинув, воюючи за росіян. Тому Раїса змушена була шукати роботу... З кожним днем своєї роботи, вона все більше розчаровувалась у владі росіян. Тепер вона хотіла відплати за свого чоловіка, за неодноразові зґвалтування майором Козловим… А головне: вона стала розуміти, що рано чи пізно Україна повернеться у їх містечко і тоді її будуть судити за пособництво ворогам. Отже їй потрібна реабілітація перед Україною. А тут така можливість: в полон до росіян потрапив полковник! Він мабуть командир високого рангу і зможе відбілити  Раїсу перед українською владою, якщо вона допоможе йому втекти з полону хоча б до місцевих партизанів, з якими має певні зв’язки…

Раїса таємно пробралася до віконечка камери, де утримували Ендрю. Він сидів на підлозі, втупившись у стіну, коли почув легкий стукіт у двері. Він підвів голову і побачив жінку, яка подавала йому сигнали наблизитись.

– Хто ти? – насторожено запитав Ендрю.

– Мене звати Рая, Раїса, – тихо відповіла вона. – Я працюю тут, але не по своїй волі. У мене є план втечі для Вас.

Ендрю уважно подивився на неї, його погляд був сповнений недовіри.

– Чому я повинен вірити тобі? – запитав він. – Можливо, це пастка.

Раїса встала навшпиньки, наблизившись лицем до дірки в дверях так, щоб її теплий подих був відчутний на його щоці.

– Я знаю, що це виглядає підозріло, – прошепотіла вона. – Але в мене є двоє дітей. Їм потрібна допомога, а я хочу реабілітуватися перед Україною за те, що працюю на росіян. Я не мала іншого вибору. Мій чоловік загинув, воюючи за них, і тепер я мушу шукати спосіб вижити.

Вона закліпала очима і її погляд став ще м’якшим.

– Допоможи мені, – благала вона. – Ми можемо допомогти одне одному. У мене є план. Я знаю, як тебе вивести звідси і відправити до партизанів.

Ендрю відвів погляд, в його очах з’явився сумнів, але він розумів, що іншого вибору у нього немає.

– Добре, – погодився він нарешті. – Розкажи свій план.

Раїса видихнула з полегшенням і почала пояснювати.

– Я підготовлю ключі, які відчинять твою камеру, – сказала вона. – Коли всі охоронці заснуть, я прийду і відкрию двері. Ми підемо через задній вихід і попрямуємо до старої ферми. Там нас чекатимуть партизани.

Ендрю слухав уважно, розуміючи, що це реальний шанс на втечу. Він дивився на Раїсу і бачив її рішучість і страх за своїх дітей.

– Добре, – сказав він, знову подивившись їй в очі. – Я довіряю тобі. Але я не можу тікати один: тут десь має бути моя жінка, нас взяли в полон разом.

– Знаю, в неї ранена нога, наш лікар трохи підлікував її, але їй важко ходити.

– Без неї не піду, – твердо вимовив Ендрю.

– Добре, нам допоможуть партизани.

– Якщо це пастка, ти не залишиш мені іншого вибору, я не знаю що з тобою зроблю, я задушу тебе власними руками…

Раїса кивнула, розуміючи його обережність.

– Я не зраджу тебе, – твердо сказала вона. – У мене також немає іншого вибору.

Вони коротко обговорили деталі плану, і Раїса залишила підвал, обіцяючи повернутися пізніше. Ендрю залишився сидіти, обдумуючи все, що він почув. У нього не було іншого виходу, окрім як довіритися цій жінці і спробувати врятуватися.

Раїса не могла позбутися думок про те, як допомогти полоненим. Кожен день, працюючи серед ворогів, вона все більше переконувалася, що її місце на боці України. Вона знала, що ризикує життям, але залишатися осторонь було більше нестерпно. Одного вечора, після того як російські солдати влаштували чергову гучну п'янку, Раїса вирішила діяти.

План втечі був простий, але вимагав сміливості й точності. Раїса знала, що вночі охоронців у підвалі було значно менше, і вони часто засинали на своїх постах через надмірну кількість випитого алкоголю.

Раїса принесла з собою трохи їжі, яку вона приготувала для охоронців. Вона знала, що м'ясо вони точно будуть їсти. Але в м'ясі було щось особливе – потужне снодійне, яке вона змогла дістати завдяки своїм зв’язкам з місцевими партизанами.

– Ось вам свіже м'ясце, – з усмішкою сказала Раїса, ставлячи тарілки перед охоронцями. – Майор Козлов не зміг доїсти.

Охоронці, не підозрюючи нічого, почали їсти. Раїса бачила, як їхні очі важчають, а рухи стають все повільнішими. Через кілька хвилин один за одним вони заснули прямо на своїх постах.

Раїса швидко взяла ключі від камер і підійшла до камери Ендрю. Він підвів голову, коли почув звук відкривання дверей.

– Швидше, ми не маємо багато часу, – прошепотіла Раїса, відмикаючи замок.

Ендрю вийшов з камери і одразу ж запитав:

– Де Ольга?

– Вона має бути в сусідній камері, – відповіла Раїса, ведучи його до інших дверей.

Але коли вони відчинили камеру, Ольги там не було. Серце Ендрю стиснулося від страху.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍