Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

я. І Бог. Й немає ради, як немає зради, Є тільки небо, сказане на двох. Бо воля і неволя говорити Є правом і неправом бути вщерть. Ми — речені на вічність, як санскрити. Між нами — вибір смерті, а не смерть. «Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу…»
Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу. Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні. У котрому коліні, скажи, у котрому коліні Ти мене передчув — камінець під Стіною Плачу? «Стежка світла сходжена птахами…»
Стежка світла сходжена птахами. Довгий вечір довший, ніж зима. І нема нічого поміж нами, Окрім смерті, а її нема. Сім снігів, покладених на чашу, Залишились попелом густим. Бог, що перевірив вірність нашу, Дав нам по молитві — й відпустив. «Ми нетутешні люди. Нас — нема…»
Ми нетутешні люди. Нас — нема. Химерний холод атомного січня. Ти був сказав, що випала зима З чужого неба — безконечна й вічна, Накоїлось сніжинок, і світлá Зітхнули під ногами хрипко й тяжко… …Та я тобі така тоді була, Що серце в грудях пурхало, як пташка! «Надто легко вертати і важко іти…»
Надто легко вертати і важко іти. Почуття — як сніги, над якими хрести, Забуття між завій, піднебесна імла… Світлий ангеле мій, у якого стріла, Я не встигла забути усеньке-усе, І тепер мене смерть у полях занесе… Я вросту у траву, я у воду ввійду, Я приснюся тобі у твоєму саду. Засвіти каганець при своєму лиці, Хай побачу сльозу, що повзе по щоці… Услухайся у ніч і вдивляйся у день: Все тобі розкажу, як не стане людей. Я у душу вступлю, я у серце ввійду, Я приснюся тобі у твоєму саду… «Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг…»
Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг Примарі зеленого пана і фавна. Солодка, як мед, жриця мудра і вправна, А ти — ніби небо чи вечір крізь сніг. Високі, як фрески, зелені слова Усі з поворозки спадають і терпнуть. Підеш — і забудеш, і яблука репнуть, Тому що тому що. Зжерствіла жорства. «Тонко різано мармур, а надто його пелюстки…»
Тонко різано мармур, а надто його пелюстки У містах нарікань, де царями лише царі. Ми з тобою зі світла — тремтячі прозорі згустки, Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі. «Складало крила дерево у сніг…»
Складало крила дерево у сніг — А я тобі не вірила до ранку, Хоч поцілунки нас збивали з ніг, Лишаючись слідами біля ґанку. Тихесенько заходило у дім Повітря — й ворушилося під ліжком. І усміхалась оком золотим Маленька чорна стронцієва кішка.