Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

піти… Як я хочу обняти твої незахищені плечі!.. Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти Прямовисний, як ангел, — і я обираю втечу. «Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі…»
Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі. Є страждання актора крізь тонко нанесений грим. Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим, Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі. Боротьба із собою. Із тіней складається час. Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги. Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас. Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога. То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла… Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди… Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла. Я кохаю тебе, але більше нічого не буде. Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі: Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину. Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті, Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину… «Я йду за вітром. Він мене несе…»
Я йду за вітром. Він мене несе Крізь непрозорість. Це така покора. Допоки вірю, пригадаю все, Неначе книгу, читану учора. Ціна любові — вічна мерзлота. Коли чекання — камінь спотикання. Я просто жінка, — може, саме та, Яка приходить перша і остання?.. «Почни мене спочатку, ніби книгу…»
Почни мене спочатку, ніби книгу, Позичену (і втрачену) на ніч. Літанія польоту. Білість снігу. І вічна я з безоднею облич. І вічна я з проваллями між літер. Гортаю душі, наче сторінки. Люблю тебе. Перемагаю вітер Понад тужливу заполоч ріки. «Вода тече, як перше, бо вода…»
Вода тече, як перше, бо вода. Між манускриптів холодно і сухо. Лишає Бог прогалини в слідах Во ім'я Сина і Святого Духа. Щоб заблукавши, знав, куди іти. Щоб доля відбувалась поступово. Щоби не Ной, а безтурботний ти Після потопу надолужив Слово. «Якби мовчав, ти був би вартовим…»
Якби мовчав, ти був би вартовим. Зима — колись колюча. Нині — просто. Навчи мене всміхатися живим, Яких не пошкодуєш сном і постом. Така зима — куди ж вужам повзти? Усе одно з тобою ми як зерна. Щоразу слово викреслене — ти. Щоразу — слово втрачене. Химерно Навчи мене бездонним іменам, Глибоким, як криниці ще до сходу Сліпого сонця. Щоби стало нам Терпіння з них вишіптувати воду. Ми будемо жорстокими, як сни, Які не замовкають на світанні. Ми будемо сухими, як вони. Ми будем вічні, бо вони останні. Бо місто це і цей холодний брук Не мовлять не означеного Богом. Тож смерть моя, годована із рук, У небо кане — рівно і полого… «Вогонь чорніє. Хочеться вмирати…»
Вогонь чорніє. Хочеться вмирати. В цій тиші — тільки ти і