Ада Самарка - Смак заборони

Ми йшли до ліфта. Посмішки на наших обличчях були згладжені якоюсь майже піонерською урочистістю. У ліфті їхали, на жаль, не самі. Він сказав, що я неправильно тримаю спину — напружено.

— Тільки ось що: коли ти думаєш, що я прийняла душ, або почистила зуби, або поголила місця, яким це не завадило б, то глибоко помиляєшся, — завбачливо зауважила я, поспішаючи за своїм мовчазним демоном. Він лише якось незрозуміло посміхнувся, і в його погляді я побачила незнайомий вираз. Ці диявольські, зміїні, нечисті, о, знайшла — нечисті очі були наповнені дивною гіркотою, мабуть, від усвідомлення, що поруч із ним, як і раніше, маленька, як і раніше, наївна та майже незіпсута (майже — як просто!) дівчинка Ада, котра з радістю увіткнеться своєю розпатланою голівкою в його грішні теплі руки й буде готова так лежати, обіймаючи його, як маму-ведмедицю, забудеться у всепоглинаючій довірі цуценяти, що вже межує з тупістю, переповідаючи йому своє життя, заскладне для самостійого розуміння.

— Це таке класне місце… Не знаю, з твоїми пластунськими талантами ти, може, й виявила… — його хвилювання було таке саме очевидне, як і моя власна розгубленість через незнання, чого мені від нього, зрештою, потрібно.

Ішли недовго. На кожній вузенькій стежці він пропускав мене вперед. Це було саме по собі якось дуже сексуально (гарний галантний чоловік із рівною спиною, який спритно відстороняється, притримуючи гілки над моєю головою).

Місцина виявилася біля колишнього Юсупівського маєтку — мого улюбленого триповерхового будинку вікторіанського стилю під рудою марсельською черепицею. З одного боку він здавався зовсім невеликим, але завдяки хитрому плануванню виникали щоразу нові закапелки та дворики, фонтанчики й тераси. Сам будинок був тепер «першим корпусом», де в просторих люксах селили найзаможніших, високопоставлених курортників.

Знайти наш затишний дворик просто так, гуляючи парком, було неможливо. Він ховався за східним крилом, затулений від сторонніх очей високими заростями, й пробратися до нього можна було тільки вузькою, дуже зарослою стежкою, що починалася десь за сто метрів від самого будинку й потім плавно підіймалася до рівня другого поверху. Там, де будинок тулився до пагорба, утворилась невелика тераса, з високим курним готичним вікном, крізь яке виднівся якийсь мотлох — звалені один на одного столи з інвентарними номерами, крісла, дошки й карнизи. Гепард сказав, що за весь час, скільки він сюди ходить, — у цьому вікні ще жодного разу ніхто не з’являвся.

Під протилежною стіною стояла стара паркова лава. На неї ми й сіли в напруженому мовчанні. Він просто взяв мою руку й почав ніжно гладити кожен пальчик, потім наші лікті зіткнулися — спочатку самими волосинками, а далі ми вже доторкнулися передпліччями. Потім він тихо гладив мене по плечах, і з кожним його рухом жах, який мене сковував, потроху відлітав. Мені дихалося легко, й по мірі того, як хвилювання відступало, в мозку з’являлася дивна твереза ясність.

— … людина, що вступає в протиріччя з навколишнім світом, що намагається прагматично обчислити свою долю, подібна до звіра, який силкується насититися, пожираючи власні нутрощі. Збурення та вібрації, що спотворюють карму, виникають перед нами у вигляді нових, несподіваних і дедалі більш непереборних перешкод. Усе життя витрачається на ці марні спроби зламати, прорватися, знищити…

А він усе гладив і гладив, буквально втираючись мені в довіру. Потім, саме в ядрі найсприятливішого моменту, він прийняв рішення за мене та потягся до мого обличчя, й ми почали цілуватися. Повільно, по-дослідницьки, до приємного заніміння, ми живились одне одним. Так, боротьба марна й битву програно… Адже це відомо так само добре, як і те, що сьогодні ввечері я не ходитиму, а літатиму й усіх дратуватиме сяйво, що його випромінюватиме моє тіло. А завтра я згорнуся жалісним калачиком, знемагаючи від неможливості отримати нову дозу цього несинтетичного наркотику. Боже мій… І мені ж іще нема 14-ти!

Відриваючись від моїх губів, він почав обережно гладити мене вже по самій майці. Зауважте, саме по майці, не роблячи ніяких легких натискових маніпуляцій у відповідних місцях.

— Які в тебе дотики… — чогось іншого я сказати не могла. Він втирався, Господи, просто втирався в мою душу!

— Ну, звичайно… — досить недбало відповів розпусник.

— Шкода, що музики немає.

— Нехай вона грає в тебе в голові. Розслабся… — рука вже ігнорує майку, і граючись у її відсутність, розмовляє з моїми грудьми. Я таки провалювалася в цю пекучу прірву й виборсатися не мала жодних шансів.

— Розслабся, прошу тебе, розслабся. Тобі ж так хороше… Тобі ж більше нічого не треба. Відсівай усе зайве… Не думай ні про що…

Я відчувала, як щоки наливаються рум’янцем, а повіки робляться важкими й усе тіло начебто змінює форму, десь коротшає, а десь, навпаки, витягується — так змінюють одне одного хвости й крила в літаків перед зльотом і під час посадки.

Я стала мов желе, й незабаром, Боже, уже незабаром дегустатор, який так чарівно милується мною, почне його пожирати. Невже він наминатиме мене за обидві щоки, не залишаючи й тіні цієї ніжності, яку ми відчуваємо тепер?

Аби хоч якось показати, що я не здалася й навіть не думаю здаватися, я затягла розмову, плутану та солодкаву, про неіснуючу Компанію, про Едика (див Tag Sieben) і про його квартиру, де є величезний блакитний килим і кімната в японському стилі з телеекраном на всю стіну. Потім чергове тремтяче зітхання обірвало цей безглуздий монолог, і, посміхаючись мені крізь марево моїх опущених вій, Альхен сказав:

— Це ж треба, як швидко ти збуджуєшся…

— Угу…

Він почав витягати майку з шортів. Це тільки він уміє розстібнути один лише ґудзик і цим самим наблизити свою жертву, що голосно дихає, на півкроку до оргазму. Кожен його порух немовби обплетено особливими чарами, що аж дзвенять. Я хотіла пручатися, але нічого не вийшло, й весь мій організм люто потягся до цих теплих, вправних рук. Він ковзнув пальцем по й досі ще прикритих грудях.

Найбільше мене схвилювало те, що я цілком