Ада Самарка - Смак заборони

не зрозуміла. Я підійшла до машини, притискаючи до грудей свій рюкзачок, Мирослава чарівно цьомкнула мене в щічку й просто перед носом оглушливо ляснула дверцятами.

Вони поїхали, залишили мене тут. Мене і її, покинули напризволяще, так нерозумно… Так безпросвітно нерозважливо… Авжеж, потім я кинулася до себе в кімнату й ретельно переварила вміст попередніх хвилин. Тоді я, здається, навіть і не думала про волю — просто знала, що мене не взяли й за цим криється щось іще. А потім я вже прийшла сюди.

— Поїхали, гади… Поїхали без насі Я їм цього ніколи не пробачу! — Зінка пхинькала, розмазуючи сльози по засмаглих щоках.

Якийсь час мені здавалося, що гудіння мотора ще не розчинилося в дзенькоті спекотного дня, а, навпаки, безжально наростає, несучи назад дві родини, які передумали карати отроковиць. І тоді я затято опускала голову, негарно втикаючись чолом у дзеркало, яке відповідало мені тужливим ґонґом.

Ще кілька хвилин було витрачено на мовчазне споглядання одна одної. Зінка стискала в мокрому кулачку ногу німфи, чиє порцелянове тіло було розкидане по всіх кутах просторої вітальні. Голова дивилася на мене з-за коліщатка журнального столика. Якби не вона, то все було б зовсім інакше…

— Дякую, ти молодець, — сказала я, опускаючись навколішки поруч із дівчиськом.

— Га? — Зінка почала збирати скалки.

— Якби не ти, ми б поїхали з ними.

— Та-а-а-ак! — і вона знову заридала, відвернулась від мене, прикриваючи обличчя абрикосовим ліктем.

— Виходить, давай так: ти зараз тут надаєш усьому більш-менш нормального вигляду, надягаєш купальник — і кроком руш на пляж! Сором же в таку погоду вдома сидіти!

Якийсь час вона дивилася на мене своїми червоними запухлими очима, аж поки не витримала тиші, яка ніби стверджувала, та заходилася знову ридати:

— Який пляж! Який пляж! Тварюки! Смердючі тварюки! Який пляж! Я не хочу до йога! Не хочу!

— Іди в дупу зі своїм йогом! (хоча я цього зовсім не мала на увазі). Ти купатися, ти плавати хочеш?

Ну, й що оце тепер із нею робити?

— Іди!!!

Тут уже я розлютилася по-справжньому. Ляснула дверима, кинулася в нашу кімнату й швидко надягла сірі шорти (досить довгі для мого гардеробу) та червону жлобську майку з золотою акацією (знаєте, турецька така, їх у середині дев’яностих усі носили). Досить цнотливий вигляд, до того ж, під шортами були присутні пляжні трусики, а на живіт з’їхала смужечка ліфчика. Мені було ліньки це все з себе скидати. До того ж, якщо Аль-Альхен буде заклопотаний чимось або кимось, то мій прихід набуває найбезневиннішого відтінку. Я просто йду скупатися.

Із холодильника на мене дружньо глянув ключ від Миросьчиной квартири. До моїх обов’язків входило передання оного її чоловікові, який залишився з Марійкою на пляжі та зайде до мене «годинки за півтори». Із вусатим на морі, певна річ, мене залишити не ризикнули. Татусь, як і всякий татусь, зятеві не довіряв.

— Буду до 11-ї! І потім — англійська! Й на твоєму місці я б не супилася, а взялася до влаштування особистого життя!

Мені відповів лише протяглий стогін. Будемо сподіватися, вона не ляпатиме язиком… Втім, треба буде подумати й над цим…

Він лежав на своєму звичному місці, в благословенній самоті. Він не повертав голови й не виказував мені жодної уваги, аж доти, поки Левеня, задихаючись, не повалилося поруч на лежак.

— І воля нарешті торжествує, — були мої перші слова.

Альхен відразу чемно скинув окуляри й глянув на мене з щирим подивом.

— Я всіх у Ялту сплавила, — сказав Сюрприз трішки тихіше й боязко знизав плечима.

Альхен сів, потягнувся й глянув на мене тепер із кумедною симпатією. Хоча за мить по тому серце моє стислося, коли я помітила, яким страшним блиском наповнились його диявольські очі. Я зобразила посмішку й істинну дитячу ніяковість.

— То ти маєш у власному розпорядженні півдня? — Гепард присунувся до мене ближче. Ні я, ні він не вірили в зміст цих слів.

— Ні, менше. Зінка плаче. Я обіцяла їй, що буду об 11-й, за півтори години.

— А… — він із якимсь дивним виразом глянув нагору, на майданчик, із якого я кожного nach mittag перевіряла його присутність перед тим, як спуститися з татусем.

— Стежать? Ні… Ні, вона не…

— Я не це маю на увазі, — і знову — зирк! — нагору.

— Піднятися? — моє серце калатало, мов у горобця, затиснутого в хлоп’ячому кулаці. Руки тремтіли так, що їх довелося затиснути між коліньми.

Він кивнув.

— Без проблем, — сказала я.

І щастя в його очах було таким само щирим.

Я помчала вниз, на гальку, щоб передати ключа Валентинові. Він дивився на мене з очевидним подивом.

— І, заради Бога, нікому не кажіть, що бачили мене тут! Інакше мені не жити!

— А тебе що, в Ялту не взяли?

— Забули, за…нці…

— Ну, дивись… Я ж бо нічого не скажу, а ось вона… — Валентин глянув на дівчинку, яка саме купалася. — Я їй, звичайно, поясню, в чому справа, але…

— Я думаю, вона не підведе. А я — на побачення!

З лукавою посмішкою він накивав на мене пальцем:

— Тільки поводься пристойно!

Я подумки розсміялася.

— І не затримуйся!

— Присягаюся, до 12-тої буду!

Я вже мчала двадцятьма сходинками до тенту, врізалася на повнім ходу в якогось фізкультурника, а потім і в самого Альхена, й тоді зрозуміла, що дуже нервую.