Ада Самарка - Смак заборони

Кохання багатогранне й багатолике. Досі нам здавалося, що тільки в першого кохання личко незмінно чисте й наївне. Але, виявляється, й це не так. Перше кохання може втілитися у справжнього монстра, щоб переслідувати й мучити, але від цього не перестає бути найсолодшим спогадом усього життя.
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.

Ада Самарка
Смак заборони

«Всі вищі форми духовної творчості кореняться в сфері статевого життя, живляться статевою енергією. Тільки для того, щоб стати творчим вогнем у людині, ця енергія повинна пройти перетворення, повинна перестати бути власне статевою, перетворитися на інший, вищий вид енергії. Тоді, через це перетворення одного виду енергії в інший, людина досягає справжньої творчості, справжньої геніальності».

3. Фрейд. Теорія статевих потягів

«У Любові немає людської подоби. У неї тільки є лик Бога й лик Диявола. У розкішній панорамі, сповненій яскравого божевілля, він показав нам лик Диявола в Любові».

К. Бальмонт. Лірика статі. Думки і відчуття Частина перша
Adoreau

Він був загадково-бридким, поза сумнівом, навіть страшним, але крилося в цьому чоловікові щось чарівно-звабливе, як стрілянина чи космічні потвори у фільмах для малих дітей. Він завжди був там, на обрії моїх пляжних ігор, там, у казковій місцині, де нудна реальність переходить у плантації моїх внутрішніх некультивованих світів, які поступово дичавіють.

Моя фантазія була непропорційно більшою за ту частину мозку, яка завідує її раціональним розподілом. Вона все життя поділялася на таку, в якій «можна», й таку, де «не можна». Та частина, яку можна було припускати, вигадувалася та складалась, мов гарний бізнес-план. Там кожен пункт було отруєно дзвінким фальшем, тобто тим, чого очікують від нормальної дитини. Я нормальною не була, але швидко навчилася ховати свою справжню подобу якомога далі від чужого ока. Та частина, в якій було Можна, будувалася здебільшого для батьків і для прикриття тієї, де Не можна. Остання видавалася похмурими джунглями, серед яких у конвульсіях конало пекло, червоним світлом пробиваючись крізь вологу тропічну землю. Там були Великі Ідеї, що їх я боялася, а тому залишала дозрівати в своєрідних розумових яйцях десь між небом і землею. Я боялася тієї фантазії, в якій жило Не можна, бо, по-перше, від неї віяло Нескінченністю (а це саме по собі заворожливо й страшно). А по-друге, крім трішки розчищеної, скажемо так, фасадної частини, там, у темних хідниках під ліанами крилося те незбагненне й складне, що могло обпекти чи вкусити.

Але саме завдяки цим незвіданим джунглям, які переміщалися зі мною по всіх площинах нудного дитячого існування, я вже тоді, в ніжному десятирічному віці почала здогадуватися: в мені криється щось демонічне, таке, що одного разу вибухне тисячами маленьких вогників, які оберігатимуть і настановлятимуть мене потім усю решту життя.

А він, лисий павіан, ідеально вписувався туди, від чого на душі робилося якось тремтливо та лячно.

Йог, дійсно майже лисий, і дійсно схожий на мавпу, в темних дзеркальних окулярах і непристойно вузьких плавках, перетинав залитий сонцем пляж і посміхався, мерзотник, посміхався мені. Чому мені? Я озирнулася. Ні. Нікого. Я була сама. Я сиділа на діагональній трубі пляжного тенту, відпочивала після півгодинного «тренуваннячка». Річ у тім, що я мріяла стати цирковим дротоходом, мене, бачся, гіпнотизувало це всипане блискітками вбрання, і промінь прожектора, й казкове відчуття недосяжності, коли висиш на срібному півмісяці над сотнями схвильованих облич. Моє бажання палало, але втілювалося в не зовсім правильних «висіннях» і «лазіннях» протягом останніх двох років.

Він звернув за станцію човнярів, і я миттю збадьорилася, почала перекидатися через голову. Але поступово весь мій запал кудись випарувався, тому що там, за свіжо пофарбованим червоним поруччям заклично мерехтіло море, тихе й тепле, і я, звісно, встояти не могла.

Ми з батьком їздили в Імраю щоліта, починаючи з 1984-го, коли мені не було ще й трьох років. Ось мої найперші спогади: гойдалка під горіхом, оточена високою травою і маками; червона вохра та мигдаль; старий татарський будинок на території маяка — великий, прохолодний, із широкими верандами.

Коли я відновлюю в пам’яті цю тиху сонячну картину, хочеться обміняти решту років шляху до зрілості, який щойно почався, на дні, які відпливли в нескінченність, дні, коли я — маленька смаглява Адора — вибігала з прохолодного парадного, перестрибувала через дві сходинки, мчала крізь густу, прозору спеку до батька на зелену лаву під старим горіхом. Я пам’ятаю терпкий запах його сигарети, полуницю в чашці з червоними колами, сметану з цукром і пік Ай-Петрі, що розсікає небо між гіллям із недозрілими сливами, і маяк, пещений сонцем посеред лазурової блакиті, і мис, наступний за нашим, що разом із підніжжям Ай-Петрі вигнався далеко в море. Море… Ах, море! Всім не дано збагнути цього взаємного обожнювання — адже ніхто не втішав мене так, як ти… Ніхто не слухав тебе так, як я.

…«Тобі холодно?»

«Неприємно… вітер і вода».

«А рушник у тебе є?»

«Звичайно».

Я взяла в нього те, що він стелив на пісок, і витерлася. Потім простягла йому назад:

«На».

«Я — тільки обличчя».

Він стояв за метр від мене. Якось майже ніяково, дуже напружено. Було видно, що він сам страшенно нервує. Ми стояли, зовсім оголені, одне напроти одного, й море тихо плюскотіло метрів за два від нас.

...Хвилі… Хвилі… диктують ритм ніжності — я падаю в цю безодню. А кінця досі немає. Я і він… Море і хвилі. Сонце палить його гладеньку спину. Я її гладжу…

Скільки разів, Господи, ну скільки ж разів я пробігала в цьому своєму рожевому сарафані повз лаврові кущі та, ляпаючи в’єтнамками, підіймалася на веранду Старого Дому — де ніхто давно не мешкав і де був рай для дитячих ігор. Звідти вся Імрая вражаючою панорамою лягала до моїх ніг — збігала донизу, червоніла вкритими черепицею дахами та біліла фасадами. В ній доцвітали сади, шепотілися гаї та розпускалися олеандри, а за нею зводився із зеленого килима й кам’яних палаців витончений жіночний силует — моя демонічна Ай-Петрі. Її роздвоєний пік підпирав небо, її крила обіймали всю Імраю, від моря до моря, а на