Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Вони повільно рухалися вперед, оминаючи патрулі ворога і ховаючись за деревами та кущами. Кожен їхній рух був напружений і обережний. Ольга намагалася триматися, незважаючи на поранення, а Ендрю робив усе можливе, щоб підтримати її і не допустити, щоб їх помітили.

Раптом, вони почули голоси неподалік.

– Тихіше, – прошепотів Ендрю, ховаючи Ольгу за великим деревом.

Вони завмерли, спостерігаючи за групою російських солдатів, що проходили повз. Їхня присутність була напруженою, і кожен звук видавався голоснішим за будь-коли.

Та в одну мить все змінилося. Один із солдатів зупинився, нахилився і підняв з землі предмет.

– Що це? – крикнув він російською мовою до інших, показуючи на Ольжину хустинку, яку вона ненароком упустила.

Солдати негайно зреагували. Вони почали уважно оглядати місцевість, і за кілька секунд їхні ліхтарики освітили дерево, за яким ховалися Ендрю та Ольга.

– Там! – крикнув один з солдатів, вказуючи в їхній бік.

Ендрю відчув, як серце пішло в п’яти. Він спробував витягнути пістолет, але вже було запізно. Ворожі солдати відкрили вогонь. Кулі свистіли повз їхні голови. Ендрю намагався захистити Ольгу, прикриваючи її своїм тілом.

– Стояти! Здавайтесь! – закричав командир. – Брати їх живими!

Солдати підбігли ближче, обвалюючи Ендрю на землю і вириваючи зброю з його рук. Ольга спробувала чинити опір, але її також швидко скрутили і повалили на землю.

– Яка вагома здобич! – зловісно усміхнувся один з солдатів, дивлячись на їхні налякані обличчя. – Що ж, тепер подивимось, хто вони такі.

Вони почали бити Ендрю, не даючи йому жодного шансу на захист. Ольга кричала, намагаючись відбитися, але її теж нещадно били. Кожен удар відгукувався болем у всьому тілі, але вони продовжували боротися, не здаючись.

– Розділіть їх! – наказав командир. – Полковника українського на допит до майора Козлова, а потім її, але утримувати в підвалі окремо!

Ендрю і Ольгу розділили. Їх тягнули різними шляхами, окремо один від одного. Ольга відчайдушно намагалася вирватися, але сил не вистачало. Вона бачила, як Ендрю зникає у темряві, і лише могла сподіватися, що вони знову зустрінуться.

На допиті їх чекали ще більше знущань і побоїв, але вони залишалися сильними, тримаючись за надію, що знову побачать одне одного і зможуть вибратися з цього пекла живими.

Ендрю сидів на жорсткому стільці в темній кімнаті. Лише один тьмяний ліхтар освітлював приміщення, кидаючи довгі, зловісні тіні на стіни. Його руки були зв'язані за спиною, а ноги приковані до ніжок стільця. Від болю і втрати крові голова йшла обертом, але він намагався триматися, хоча дуже важким було це завдання.

Двері різко відчинилися, і до кімнати увійшли троє росіян. Один з них, з погонами майора і з нахабною усмішкою на обличчі, крокував вперед, тримаючи в руках товстий шкіряний ремінь.

– Ну що, герой? – промовив він російською мовою, зупиняючись перед Ендрю. – Будемо грати в мовчанку чи ти все ж таки захочеш поговорити?

Ендрю мовчав, дивлячись прямо перед собою. Він знав, що будь-яке слово може бути використане проти нього і його побратимів.

– Мовчиш? – майор хмикнув. – Добре. У нас є методи, щоб розговорити навіть найупертіших.

Майор Козлов почав бити Ендрю ременем по обличчю і тулубу. Кожен удар приносив нестерпний біль, але Ендрю тримався, не видаючи жодного звуку. Він не міг дозволити собі зламатися.

– Що ти робив у «сірій зоні»? – знову запитав Козлов, обертаючи ремінь у руках. – Яка ваша мета? Скільки у вас там ще людей?

– Йди до біса, – прошипів Ендрю крізь стиснені зуби.

Майор розлютився і знову вдарив його ременем, цього разу з усією силою. Ендрю відчув, як його ребра тріщать, але продовжував мовчати.

– Ти думаєш, що ти герой? – заревів Козлов. – Твої люди залишили тебе. Ти тут один. І ти будеш співати, як соловей, перш ніж ми закінчимо з тобою.

Майор кивнув солдатам і ті почали бити його кулаками в живіт і груди, кожен удар відгукувався болем по всьому тілу. Ендрю відчував, як кожен подих ставав все важчим, але він не здавався.

– Досить! – командир зупинив солдатів. – Відведіть його в камеру. Нехай подумає над своїми відповідями. І стежте за тим, щоб він не вмер. Нам потрібна інформація.

Солдати зняли Ендрю зі стільця і потягли його коридорами до сирої, темної камери. Він впав на холодну підлогу, ледве тримаючись на ногах.

– Ми повернемося, – зловісно пообіцяв один із солдатів, зачиняючи двері.

Ендрю залишився сам у темряві, намагаючись зібрати свої сили. Він знав, що цей допит був лише початком, але він також знав, що не може зрадити своїх побратимів і Ольгу. В його серці була лише одна думка: вижити і знайти шлях до свободи.

Ольга сиділа на холодному залізному стільці в похмурій кімнаті. Її руки були зв'язані за спиною. Тільки один ліхтар освітлював простір, кидаючи тьмяні, жовті тіні на стіни, створюючи ще більшу атмосферу страху і невизначеності. Вона відчувала, як біль від рани на нозі ставав нестерпним, але вона трималася, намагаючись не показувати свою слабкість.