Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 10. Полон

Ендрю був радісний і щасливий як ніколи: він знайшов «ключик» від серця цієї неприступної жінки. Цілу ніч і наступний день він суміщав приємне і корисне: ніжно спілкувався з Ольгою і нищив ворогів. Вона перестала забирати його руки і він, ніжно обіймаючи її, торкався раніше заборонених місць. Дотики до її ніг і грудей сильно збуджували Ендрю, Ольга теж була зовсім іншою. Вона стала радісною, грайливою, ніби вся світилась еротичним магнетизмом. Ендрю вже розумів, що «ключик» від її тіла теж в його руках, але не дозволяли бойові умови. Він вже роздумував як при наступній зустрічі, на «базі» чи в госпіталі, знайти можливість усамітнитись з жінкою своїх мрій. Навіть були думки орендувати в місцевих людей якесь житло для сумісного проживання. Ех, мрії, мрії… на війні… Коли не можна нічого планувати, бо твоє життя одномоментно може забрати ворожа міна, снаряд чи  куля…

Майже так і трапилося: виконання мрій Ендрю та Ольги перенеслось на невизначений термін, якщо їм взагалі судилось збутись… Під вечір, коли їх бойова місія майже завершалась, в їхній окопчик влетіла міна: рідкісна точність ворогів навіть здивувала – зазвичай вони, навіть знаючи точні координати наших позицій, довго не могли попасти в окоп українців, а тут прямо перша міна… мабуть випадково. Але від цього зовсім не легше: Ольга отримала поранення в ногу. Їх могло бути більше, але спас бронежилет. Але навіть один уламок в нозі, яка ще не зовсім зажила після минулого поранення, завдавав Ользі нестерпного болю. Ендрю вколов їй обезболююче, перев’язав ногу і пожартував:

– До весілля заживе…

– До чийого: твого чи мого? – крізь біль поцікавилась Ольга

– До нашого!

– Це можна сприймати як офіційну пропозицію?

– Так, але спершу поживемо якийсь час в госпіталі: мені лікар казав, що днів десять ще реабілітації потрібно, а тобі місяць чи два. Та на спільну палату навіть не надійся – головлікар дуже серйозний – такої розпусти не потерпить, – відповів жартома і всерйоз Ендрю.

– А ти від слів своїх не відмовляйся. Женись і тоді це буде офіційний шлюб, а не розпуста… А головлікар в нас є ще один: в Ірпені, ти забув? Він як батько мені…

– Точно! Звучить як план!

– Ірпінський військовий госпіталь спеціалізується саме на реабілітації бійців. А може Петро Миколайович дозволить нам жити вдома в мене? Ендрю, признайся, коли я проводила тобі екскурсію по Ірпеню, ти мріяв зайти до мене на чай?

– Чесно? Навіть не мріяв… лише дивився на твої груди, як кіт на сметану…

– Не дивився, а уявляв. Бо ти і зараз ще їх не бачив, але вже був дуже близький до цього.

– Це заклик до дії? – Не повірив своїм вухам Ендрю.

– Ні, коханий, не зараз. Телефонуй майору Петренку, нехай пришле нам допомогу як стемніє: я не зможу йти…

І раптом почалося щось страшне: з ворожого тилу полетіли сотні снарядів на наші позиції. Це явно означало, що ворог збирається наступати після артобстрілу. Ендрю з Ольгою вжалися в землю: визирати було небезпечно, але вони і так все розуміли. Снаряди падали за їх спинами, не завдаючи їм шкоди, але як тепер з раненою ногою добратися до своїх? Якщо ворог піде в наступ і досягне успіху, то Ольга з Ендрю виявляться на окупованій території, відрізаними від своїх. Вони, обнявшись, сиділи, відчували як тремтить земля від кожного вибуху. Ольга пригорталась ще ближче до Ендрю, обнімала і цілувала його як в останній раз:

– Петренко знає про нас, нам допоможуть… Хоч би вони відбилися, хоч би відбилися… А ми допоможемо, якщо піде піхота, лиш би не танки чи БМП…

– Олю, моє ти Сонечко, я винесу тебе на собі, кохана, окрилений твоїми ніжними поцілунками, лиш би стемніло швидше…

– Чуєш? Це танки. Чи інші бронемашини. Чуєш, там за річкою загуділи двигуни?

– Чую, Олю. Тримаємось і тримаємо кулаки за наших піхотинців. Але чому ж мовчить Himars? Мабуть знову немає боєприпасів: ох, ця політика, коли вони вже домовляться перемогти Росію, а не просто її стримувати…

Артилерійський обстріл тривав ще близько години, після чого почулися важкі звуки танків і бронемашин, що наближалися. Ендрю та Ольга у своїй схованці могли лише слухати, як ворог прориває передову лінію нашої оборони.

– Вони пройшли зовсім близько від нас, – прошепотіла Ольга, вслухаючись в гул моторів та вибухи далечінь.

– Ми повинні дочекатися ночі, – відповів Ендрю. – Тільки тоді у нас буде шанс вибратися.

Ніч настала, і з нею прийшло відносне затишшя. Лише зрідка чути було постріли вдалині. Це означало найстрашніше: ворог витіснив наших оборонців з їх позицій. Ольга та Ендрю почали пробиратися назад до українських позицій. Ольга кульгала через поранену ногу, але намагалася не показувати біль.

– Тримайся, Олю. Ми майже на місці, – шепотів Ендрю, підтримуючи її.

Кожен крок був випробуванням, але вони просувалися вперед, тримаючись якомога тихіше. Переміщення через територію, що тепер була під контролем ворога, вимагало максимальної обережності.

– Я більше не можу, – видихнула Ольга, зупиняючись на мить.

Ендрю підхопив її на руки, відчуваючи, як її тіло тремтить від болю і втоми.

– Ми виберемося звідси, – сказав він твердо. – Обов'язково виберемося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍