Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Ольга на мить замовкла, намагаючись зібратися з думками:

– Потім командир пішов, а солдатам наказав продовжувати. Вони ґвалтували нас обох, мене і мою доньку, на очах у мого чоловіка та батька. Мою маленьку донечку: їй було всього 13 років. А їх було багато…

Ендрю відчув, як його серце стискається від болю і гніву. Він міцніше стиснув свою гвинтівку, але не промовив ані слова, дозволяючи Ользі продовжити.

– Вони змусили мого чоловіка і батька дивитися на це. Потім вони вбили їх. На наших очах. – Ольга зробила глибокий вдих, намагаючись втримати сльози. – Моя донька не витримала. Надійка померла до ранку від розривів статевих органів. Я досі чую цей плач, стогін… бачу у снах її беззахисне в синцях і крові тіло… Далі все як у тумані: я вже майже нічого не пам’ятаю… Зґвалтування стали буденністю: мене ґвалтували по кілька разів на день, я закривала очі, щоб не бачити цих тварюк, а тіло все боліло як одна велика рана. І так тривало до самого звільнення Ірпеня: майже місяць щоденних тортур… Я просила в Бога смерті…, але вижила. Я залишилася одна, без близьких родичів, із катастрофічною психологічною травмою. Я… я навіть не знала, як жити далі. Але я вижила. Заради помсти...

Ендрю почув, як голос Ольги затремтів від сліз. Він підсунувся ближче, обережно поклавши руку на її плече.

– Олю, я не можу уявити собі, що ти пережила, – сказав він, намагаючись знайти слова підтримки. – Але я тут. І ми разом. Ти сильна. Ти борешся. І я поруч, щоб допомогти тобі.

Ольга повернула голову до нього, її очі блищали від сліз, але в них була видима рішучість.

– Дякую, Ендрю, – прошепотіла вона. – Твої слова важливі для мене. Я не знала, що зможу комусь довіряти знову. Але ти… ти інший. Ти не як вони.

І вона поцілувала Ендрю: спочатку в лице, а потім в губи. Він посміхнувся, хоча йому було важко приховати власний біль від її історії, і відповів на її поцілунок своїм – більш пристрасним, чуттєвим:

– Ми разом, Олю. І разом ми сильніші. Ми помстимося за всіх, хто постраждав від цієї війни.

Вони продовжували сидіти поруч, їх серця билися в унісон, готові до будь-яких випробувань, що принесе їм ця ніч. Вони знали, що разом зможуть подолати всі небезпеки і знайдуть сили боротися далі. Вони були об'єднані спільною метою і вірою у перемогу.