Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 9

Ольга продовжувала розповідати свою історію, її голос був тихий, але кожне слово було пронизане болем і рішучістю.

– Ми сиділи в підвалі разом ще з двома сім’ями наших родичів з 22 лютого до 4 березня. Але 4 березня на нашій вулиці, за сорок метрів від нашого будинку, впала ворожа авіабомба, яка знищила повністю будинок сусіда, а він сам залишився без ноги. Тоді ж ще дві бомби впали на сусідній вулиці, буквально в радіусі 100 метрів від нас. Горіли будинки сусідів, не стало електроенергії та газу. Ми вирішили тікати на Вінниччину до родичів. У наш будинок (і відповідно підвал) пустили дві сім’ї сусідів, тому що у них не було підвалу. Це була сім’я головлікаря госпіталю Петра Миколайовича, якого ти вже знаєш, та ще одна сім’я, яка вже тікала раніше від росіян з Донеччини у 2014 році і от тепер війна знову наздогнала їх вже в Ірпені. Всі ірпінчани допомагали один одному тоді чим могли….

Ольга зробила паузу, поглядом зупиняючись на Ендрю, наче шукаючи в ньому підтримку перед тим, як згадати останні моменти прощання.

– Пам’ятаю, як на прощання батько сказав Петру Миколайовичу...

Ольга замовкла, намагаючись знайти потрібні слова:

– Петре Миколайовичу, – сказав батько, потискаючи йому руку, – бережи нашу оселю. Ми мусимо їхати, але вірю, що повернемось.

Петро Миколайович кивнув, його очі блищали від сліз.

– Іване, не переживай. Я зроблю все, що зможу. Бережіть себе. Дай Боже, зустрінемось вже в мирний час.

Батько подивився на нас і додав:

– Ми повернемося. Обов’язково повернемося, – а потім тихіше додав, – якщо зі мною щось станеться чи із Степаном (війна все ж), обіцяй допомогти Олі та онучці Надійці.

– Іване, як сусідові та як найближчому товаришу обіцяю тобі зробити все, що в моїх силах, для твоїх рідних, – Ольга важко зітхнула і додала, – саме через цю клятву Петро Миколайович не пускав мене на фронт.

Ендрю уважно слухав, відчуваючи, як слова Ольги пробуджують у ньому співчуття і повагу до цієї сильної жінки. Він розумів, що її історія – це лише одна з багатьох, які розказують про жахи війни, і це додавало йому ще більше рішучості боротися.

– Олю, – тихо сказав він, – дякую, що поділилася. Це важливо, що ти змогла розповісти свою історію. І я обіцяю, що зроблю все можливе, щоб більше ніхто не пережив такого жаху.

Ольга лише кивнула, її очі були повні сліз, але в них відчувалася рішучість і сила:

– Це не вся історія: справжній жах попереду. Мені важко… дуже важко про це розповідати, але слухай, якщо я вже наважилась, може мені стане легше… Ми з родичами виїжджали на двох машинах, фактично під кулями, якщо раніше ми часто чули вибухи снарядів чи бомб, то тепер метрів за 200 від нас йшов бій, кулі просто пролітали поряд. Ми взяли лише документи та гроші, домашніх улюбленців (собаку, котів та курей) покинули на сусідів. Нам не вдалося вирватись з Ірпеня: ворог захопив частину міста і поставив свої блокпости. Перша машина (з нашими родичами) благополучно проскочила ворожий блокпост, а наша, на жаль, ні. Ці виродки відкрили стрілянину прямо по машині з нами: Микола мій брат, який керував авто, був вбитий прямо через лобове скло. Ти уявляєш наш жах? І це на очах моєї дитини…

Ендрю слухав із заціпенінням:

– Олю, Сонечко, як же ти настраждалась: в мене волосся дибом, це важко уявити…

Вона підсіла ще ближче і продовжила:

– Далі гірше: російські солдати відвели нас всіх у якийсь приватний будинок. Будинок той був середнього, як для Ірпеня, достатку, але всі росіяни чомусь кричали, що ми українці живемо занадто заможно і за це нас потрібно знищувати. Вони ходили в брудних чоботях по хаті, поламали та побили частину меблів та посуду. Не знаю як культурно сказати, те, що ці свині робили: вони випорожнювались не в туалеті, а прямо в кімнатах на ліжках та диванах і писали цією своєю субстанцією на стінах прокльони та погрози українцям. Спочатку вони били Степана та батька, читали вміст їх телефонів, щоб знайти щось проти Росії. Від початку боїв за Ірпінь, ми «почистили» мобілки, тому нічого підозрілого вони не знайшли, але це не завадило їм і далі бити мого чоловіка та батька. Далі прийшов їх командир взводу і почав нагло домагатись до мене. Він не просто розпустив руки… Ні, він почав зривати з мене одяг. Я намагалася чинити опір, Степан теж кинувся мене захищати, але російські солдати миттєво зреагували: один з них вистрілив Степану в ногу, змусивши його впасти на підлогу з криками болю. Батько, намагаючись мене захистити, кинувся до командира, але його жорстоко відкинули назад. Командир, незважаючи на мої крики і плач, продовжував свою огидну справу. Весь час він вигукував погрози і образи, глузуючи з моєї безпорадності. Я закрила очі, намагаючись втекти у своїх думках від жахливого реальності, але крики Степана і батька повертали мене назад. Їх обличчя були спотворені болем і відчаєм, коли вони спостерігали, як командир взводу ґвалтував мене на очах у всіх. Моя Надійка від страху забилась під руку батькові: він намагався закрити від її очей цю страшенну сцену наруги. Сльози текли по моєму обличчю, я відчувала, як моє тіло стає інструментом для приниження і жорстокості. Мій чоловік, лежачи на підлозі з простріленою ногою, з жахом дивився на те, що відбувалося. Він намагався піднятися, але кожен рух викликав нестерпний біль. Командир росіян, задоволений своєю владою і жорстокістю, не зупинявся. Він глузливо посміхався, знущаючись над усіма присутніми. Решта солдатів стояли навколо, глузуючи і сміючись, підтримуючи свого командира. Я відчувала, як моя душа розбивається на частини. Я знала, що після цього нічого не буде таким, як раніше. Я намагалася знайти сили, щоб пережити цей жахливий момент, але кожна секунда тривала вічність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍