Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Отже наступної ночі, не відкладаючи у довгу корзину, Ольга разом з Ендрю вже сиділи у її схованці в «сірій» зоні, тобто значно ближче до позицій ворога ніж передній край наших військ. Мрія Ендрю провести ніч з Ольгою фактично збулася, хоча був звичайно певний нюанс: в його фантазіях були еротично-сексуальні сцени, а в реальності ця близькість була на відстані кількох метрів одне від одного, в холодному вночі і жаркому вдень окопі. Ця спільна засідка була так бажана для Ендрю, тому що він хотів поговорити з Ольгою на всі можливі теми, а в тому таємному місці вона не могла відмахнутись від нього, як зазвичай це робила, під якимось приводом зайнятості чи пристойності.

Ніч була темною, і лише рідкі зірки світліли на небі. Вони були тут вже кілька годин, уважно стежачи за будь-яким рухом ворожих солдатів. Ольга вже вбила троє ворожих солдатів, Ендрю – одного точно, бо той давно вже лежав і не рухався, а другий отримав кулю і відповз. Ендрю був радісний: тепер на відміну від попередньої служби, він міг бачити результати своєї бойової діяльності в приціл гвинтівки і в режимі реального часу, хоча звичайно Himars був значно ефективніший по кількості завданих втрат ворогу. А ще тут була дорога для нього людина, про яку останнім часом він постійно думав. Його дихання було рівним, але напруга відчувалась у повітрі. Ендрю вирішив розпочати розмову, щоб якось полегшити цю важку тишу.

– Олю, ти завжди така замкнута, – почав він тихо. – Може, ти хочеш поділитися своїми переживаннями? Я знаю, що війна залишає сліди на всіх нас.

Ольга, не відриваючи очей від оптики гвинтівки, мовчала кілька хвилин. Її погляд був напружений, а дихання стало трохи нерівним.

– Ендрю, – нарешті прошепотіла вона, – ти хочеш знати, чому я така? Добре. Я розкажу тобі.

Ендрю залишався мовчазним, відчуваючи, що Ольга готова відкритися. Вона продовжила:

– Коли окупанти прийшли до нашого міста, ми намагалися сховатися в підвалі будинку. Мій чоловік – Степан готувався до обстрілів, ще задовго до широкомасштабного наступу ворога на Київщину. Він не вірив владі, яка заспокоювала нас тим, що ніякого наступу росіян не буде. Політики США та Європейських країн попереджували вже відкрито, що велика війна розпочнеться в лютому 2022 року. Степан заклав вікна підвального приміщення мішками з піском, купив газову плиту та газовий балон, великий ліхтар, з радіоприймачем та можливістю підзарядки від компактної сонячної батареї (на випадок відключень газу та електроенергії). В підвал була проведена вода від нашої свердловини, там було обладнано електроопалення, стояв письмовий стіл з комп’ютером та Інтернетом, а також ліжко та диван. Але ми готувались саме до обстрілів, навіть подумати не могли, що росіяни через 2-3 дні будуть на околицях Ірпеня. Перші атаки ворога наші воїни та народне ополчення відбили. Потім наші війська взірвали міст через річку Ірпінь, щоб захистити столицю України – місто Київ. Ми подумали, що ворог втративши можливість зайти в Київ з боку Ірпеня, припинить чи хоча б послабить наступ на наше місто. Тому сподівались пересидіти ці кілька днів у підвалі. Крім того нас заспокоювали деякі депутати від провладної партії. Вони говорили, щоб жителі Ірпеня, Бучі та навколишніх сіл не покидали свої домівки, що російські окупанти не чіпатимуть мирних громадян, що їхня ціль – лише військові об’єкти. Тепер ти розумієш, чому я так опозиційно налаштована до влади…